Страница 73 из 201
Глава 37
РОЗДІЛ 26
ЕЗМІРА
Морський вітерець пестив щоки Езміри, коли шпилі замку Мейрінісу виринули вдалині, виблискуючи на тлі темного неба. Вона стояла біля штурвала, а вітер розвівав її сплутане волосся, поки «Нічний Привид» мовчазно розтинав хвилі.
Вона розвернулася й спустилася на нижню палубу, де утримувала Елоувінн протягом усієї подорожі. Відтоді, як Езміра повернулася на корабель після того, як познущалася з Атласа у його власній спальні, вони не перекинулися жодним словом. Вона оголосила війну й втекла, прагнучи засадити його дорогоцінну наречену за ґрати, перш ніж він зможе її визволити.
Вузькі сходи скрипіли під її чоботами, а коли вона ступила до трюму, її зустріло сире затхле повітря. У дальньому кінці, за вигнутими залізними ґратами, сиділа Елоувінн. Закута в ланцюги, брудна й виснажена, вона безсило привалилася до стіни. Її руки були прикуті над головою, що не дозволяло зняти велсінітовий перстень. Волосся розтріпалося, сукня була подерта в кількох місцях, але в погляді Елоувінн, коли він зустрівся з її власним, усе ще жевріла сталь.
Езміра ледь посміхнулася й підійшла ближче.
— Зручно?
Елоувінн не відповіла. Лише дивилася на неї своїми холодними, звуженими очима.
— Я так і думала. — Езміра притулилася до ґрат, вивчаючи свою полонянку у тьмяному блакитно-зеленому світлі. — Ти багато чого пропустила, поки сиділа тут. Хочеш, введу тебе в курс справ?
Вона все ще мовчала.
— Твій король, мабуть, перевертає кожен камінь у своєму королівстві, щоб тебе знайти, — сказала Езміра рівним голосом. — До речі, я завітала до нього того вечора.
Це привернуло увагу Елоувінн.
— Що ти зробила? — Її губи скривилися.
— Я нічого не робила. — Вона знизала плечима. — Просто прогулювалася його спальнею… у твоїй подобі.
Очі Елоувінн спалахнули, щелепа відвисла, і вона кинулася на неї. Ланцюги дзвеніли й брязкали з кожним її рухом.
— Що ти зробила?!
Езміра зітхнула, а потім опустилася на підлогу, схрестивши ноги. Вона сперлася на лікті й дивилася на неї.
— Не хвилюйся, Вінні. Я не трахалася з твоїм чоловіком.
Вона схилила голову, обпершись спиною на стіну, і на її обличчі відбилося полегшення.
— Я видала себе ще до того, як його руки піднялися вище по моїй спідниці, — закінчила Езміра, підморгнувши.
Елоувінн оскалила на неї зуби.
— Чому ти це робиш?! — Її голос нарешті зламався. — Що ми такого тобі зробили, чого ти сама не робила десятки разів? Якщо не нам, то комусь іншому. — Вона гірко пирхнула. — І хоч я не можу цього зрозуміти, Дрейвін, здається, досі вірить, що до тебе можна достукатися. Що він може врятувати тебе від того, на що ти перетворилася. — Елоувінн оглянула її з ніг до голови, і на обличчі відобразилася неприхована відраза. — Але якщо питати мене, тебе вже не врятувати.
Езміра застигла, а потім підвелася.
— Дрейвін намагається врятувати мене з того моменту, як наші погляди зустрілися. Тільки от… я ніколи не просила, щоб мене рятували. Одного дня він це зрозуміє.
Елоувінн нахмурила брови.
— Зрештою, саме він штовхнув мене до того, щоб я стала такою.
Езміра повернулася, щоб піднятися сходами.
— Що ти з цього виграєш? Хіба ти не отримала свою помсту? — запитала Елоувінн, і її голос став сильнішим. — Ти вбила короля Роу. Ти вбила чоловіка, який забрав життя твого батька. На його троні. На очах у його власних синів.
— І до чого ти ведеш? — різко кинула Езміра, обертаючись до неї та схрещуючи руки на грудях.
— До того, що коли цьому настане кінець? Атлас і я нічого тобі не зробили. Ми б і тебе теж урятували того дня на березі, коли знайшли Дрейвіна.
Езміра підбігла до ґрат і з усієї сили вдарила по них руками. Від удару по камері пролунав оглушливий гуркіт.
— Ти нічого не знаєш.
— Я знаю набагато більше, ніж ти думаєш, — зізналася Елоувінн. — Наприклад, що відчуває Дрейвін...
— Не смій навіть закінчувати це речення, — загарчала Езміра, просовуючи палець крізь ґрати, а з нього вислизнув гострий кіготь. — Дрейвін нічого до мене не відчуває. Саме тому він залишив мене там саму. Він втік з Мейрінісу. Він втік від
мене
. І щойно я знайшла для себе вихід із того затонулого королівства, вихід із прокляття мого батька, він і це в мене відібрав.
Її груди здіймалися, коли слова виривалися з неї, наче бурхлива річка.
— А ти, — Езміра вимовила ці слова повільно, викрививши губи. — Ти змусила мене пережити все це знову в тій тронній залі. — Вона підняла підборіддя. — То нагадай мені ще раз, яка ти
невинна
?
Елоувінн похмурніла, в її очах промайнула нотка смутку, яку Езміра не зовсім розуміла. Вона облизала губи, перш ніж сказати:
— Я мусила щось зробити. Ти збиралася вбити Атласа. Ти могла вбити Дрейвіна. Хтось мусив зупинити тебе, перш ніж ти зробила б щось, про що пошкодувала б. Щось, що назавжди змінило б королівство.
Щось, про що пошкодувала б.
Езміра ледь не пирхнула від цього припущення. У вухах дзвеніло, а зуби стиснулися, поки вона намагалася придушити біль, що стискав груди.
— Вір у що хочеш щодо Дрейвіна, — продовжила Елоувінн. — Просто знай, що це неправда. Не все було так, як здавалося там, внизу. Я не знаю всієї історії, але...
— Я бачила, що сталося, на власні очі, — перебила її Езміра. Вона випустила мертвий сміх. — Йому буде важко викрутитися з цього брехнею. А тепер… ти запитала, чому я досі це роблю, якщо вже помстилася. Але, бачиш, Елоувінн, помста тільки починається. І не моя помста найстрашніша.
Елоувінн випрямилася.
— Тоді чию помсту ти прагнеш звершити?
Езміру пронизав біль, коли в її уяві промайнули образи кривавого моря та мечів з велсінітовими лезами. Її шкіра почала перетворюватися на форму богині, а волосся подовжилося, перетворившись на блискучі срібні локони.
Очі ельфійки спалахнули, коли вона притиснулася спиною до стіни, але їй нікуди було подітися.
— Каліпсо, — відповіла Езміра.
Щогли «Нічного Привида» затремтіли, а корпус корабля тихо й втомлено заскрипів, коли той вплив у гавань Мейрінісу.