Страница 69 из 201
Глава 36
РОЗДІЛ 25
ДРЕЙВІН
Щойно за Атласом грюкнули двері замку, у вестибюлі запанувала моторошна тиша.
Дрейвін ще якусь мить лежав нерухомо, киплячи від люті під живими щупальцями тіней, що обвивали його руки, ноги й груди. Вони скували його, мов кайдани, і щоразу стискалися сильніше, щойно він намагався ворухнутися.
Він був у повній дупі. Погляд в очах Атласа, коли той з’єднав усі шматочки мозаїки й зрозумів, що Дрейвін мав щось спільне з тюремними дзвонами, напевно, переслідуватиме його до кінця життя. Але перша половина команди була на волі, і тепер назад дороги не було.
Тим більше, що шкода вже була завдана.
Повільно вдихнувши, він випустив хвилю жару, і полум’я розійшлося від його тіла. Тіні почали поступово слабшати, шипіти й звиватися, поки врешті вогонь не пропалив пута.
Дрейвін підвівся на ноги в ту ж мить, як тільки звільнився, і помчав коридором. Йому треба було дістатися до коня, і треба було це зробити швидко. Того, що Атлас уже мав перевагу, було достатньо. А якщо він ще й побачить, що саме Сем і Томмі звільняють команду Езміри… Дрейвін ніколи не зможе собі цього пробачити. Він міг би й сам зав’язати їм зашморги.
Коли вибіг через ворота двору, він ледь встиг побачити останнього з вершників, що зникав у темряві з факелами в руках.
Стайні височіли в глибині двору, і коли він відчинив дерев’яні двері, повітря наповнилося густим запахом сіна. Усередині коні нервово іржали, стукаючи копитами на знак протесту.
Дрейвін увірвався всередину, оглядаючи ряди. Він підійшов до високого чорного жеребця, очі якого були широко розкриті й блищали в темряві, наче онікс.
— Спокійно, хлопче, — тихо сказав він, піднявши руку.
Кінь тупнув і пирхнув, але дозволив Дрейвіну покласти руку йому на морду.
Знявши зі стіни зношене сідло, він кинув його на спину жеребця й туго затягнув ремені, пальці його метушилися від поспіху. Його пульс пришвидшився, коли звук віддалених дзвонів продовжував слабко лунати за стінами.
Дрейвін піднявся у сідло, і кінь встав на диби, його грива розвівалася на вітрі, перш ніж він ринув уперед. Вони вилетіли зі стайні, копита стукали по території замку, відлунюючи у темряві. Вітер шарпав його плащ, відкидаючи волосся з обличчя, а він мружився від холодного повітря.
Смолоскипи мерехтіли, коли він промчав через територію замку, в’їжджаючи в нижню частину міста. Вузькі бруковані вулиці наповнилися здивованими криками та розмитими силуетами людей, що розбігалися з його шляху.
— Всі,
розійдіться
! — гримнув він.
Вдалині височіла в'язниця, а над головою все ще дзвонили дзвони. Коли він наблизився, вартові кричали й розбігалися, утворюючи хаотичні ряди.
Дрейвін різко смикнув поводи, звертаючи в бічну вуличку, що вела до задньої частини — саме туди, куди він наказав Сему й Томмі привести всіх. Коли він нарешті виїхав з останнього повороту, кінь різко загальмував, ніби повторюючи його серце, яке зупинилося в грудях.
Задні ворота тюремного двору були навстіж відчинені. У повітрі звивалися димчасті тіні, а густий металевий запах крові обпікав ніздрі.
У Дрейвіна похололо всередині, щойно він побачив, що сталося.
— Проклятий Айра, — прошепотів він.
Тіла. Так багато тіл лежало розкиданими по всьому подвір’ю. Друга половина команди Езміри. Їхні кінцівки були неприродно вивернуті, а кров просочувала землю.
Ні.
Вони були мертві. Усі. Кожен смертний з екіпажу «Нічного Привида» зустрів свою долю на лезі меча або...
— Яке, чорт забирай, розчарування, — пролунав голос Атласа, і Дрейвін миттю звернув увагу в його бік.
На іншому боці двору, ще живі, але змушені стояти на колінах, були Сем і Томмі. Вони були в синцях і побиті до крові, їхня зброя була розкидана на землі перед ними. Вони схилили голови, стоячи на колінах перед Атласом.
Дрейвін стиснув поводи так сильно, що його суглоби зблідли.
Що, блядь, мені робити?
— Не знаю, що останнім часом коїться в голові мого брата, але я очікував від тебе кращого, Семвелле. — Атлас повільно обернувся, оглядаючи поглядом розкидані тіла полонених. — Нехай це стане уроком для тих, хто зраджує свого нового короля, — для тих, хто допомагає
монстрам
і наважується обрати зраду замість вірності.
— Атласе, зупинись! — прогримів Дрейвін, і всі погляди у дворі звернулися до нього, коли він зіскочив з коня.
Він ледь помітив вартових, які зробили крок у його бік, витягнувши мечі.
Погляд Атласа потемнів у місячному світлі.
— Це тебе не стосується, Дрейвіне.
— Не стосується мене? Це ж мої люди! — Дрейвін важко дихав, зупинившись за кілька кроків від нього. — А ти
вирізав
її людей.
— Вони були
зрадниками
, — різко відрізав Атлас. — Пірати, які були в’язнями корони. Корони, якій вони протистояли.
Він махнув рукою за спину, і коли Дрейвін поглянув у той бік, він помітив, що це Варіс витирав кров зі свого меча.
— Принаймні Варіс це зрозумів, коли прибув сюди раніше за мене, — гучно промовив Атлас. — Може, він і підступний козел, але принаймні він відданий Лефайріну!
Чортів Варі
с.
Варіс розширив очі, і на його обличчі промайнуло роздратування.
— Ваша Величносте?
Атлас махнув рукою, ігноруючи його.
На кінчиках пальців Дрейвіна палали вуглинки.
— Не треба було їх вбивати.
— О, але ми мусили, брате, — сказав Атлас, зробивши крок уперед. — Ти все погіршив. Твоя команда допомогла їм. І тепер вони заслужили таку саму долю. Завтра до світанку вони постануть перед шибеницею.
Вартові підняли зброю.
Чорт забирай.
Полум’я облизувало руки Дрейвіна, коли він став перед Семом і Томмі, які залишалися на колінах на землі.
— Торкнися їх, — прогарчав він, — і я
клянусь,
що перетворю весь цей двір на попіл. Разом із твоїми людьми.
На обличчі брата промайнув біль, але потім його темні очі заполонили тіні.
— Тоді ти справді загубився, — просичав Атлас, роблячи крок у його бік.
— Вони були
людьми
! — ревів Дрейвін, ледь впізнаючи чоловіка, що дивився на нього. — Ти навіть не дав їм суду. Чим ти кращий за нашого батька, зробивши це? Ти стаєш ним швидше, ніж він сам впав у цю роль, Атласе!
Його брат посміхнувся з презирством, зробивши крок до нього.
— Вони — кляті пірати, Дрейвіне! І найгірші з них. Не забуваймо, що саме привело нас у цю халепу. Вони викрали
тебе
.