Страница 68 из 201
Глава 35
РОЗДІЛ 24
АТЛАС
Коридорами замку Лейфайріну розносилися кроки й брязкіт обладунків. Тіні миготіли на мармурових стінах, вириваючись з-під контролю Атласа, поки його дедалі сильніше поглинали паніка й лють.
— Замкніть ворота! — ревів він. — Ніхто не входить і не виходить із замку. І щоб жодна душа не покинула це кляте місто.
Його щелепи стиснулися, серце билося від страху й люті, коли вартові розбіглися на його наказ.
Страх за його Елоувінн. Лють на Езміру.
— Вона була прямо тут, — пробурмотів він крізь зуби. — Вона була прямо в моїй клятій спальні і вислизнула, наче привид уночі.
Він зупинився біля величних сходів.
— Мою королеву викрали, — сказав він, тепер голосніше, щоб його почули всі, хто був у межах чутності. — Те саме чудовисько, що вбило мого батька й спотворило душу мого брата, — гаркнув він. — Перевірте кожну вежу, кожен коридор і кожен тунель.
Він зробив крок назад, груди здіймалися, коли він намагався стримати гнів, але це було марно.
— Повідомте міську варту. Запаліть червоні вогні на вежах і переконайтеся, що всі кораблі пришвартовані. Ніхто не прослизне.
— А відьма? — запитав один із вартових. Він стояв нерухомо, з блідим обличчям.
Вона прийняла вигляд Вінн. Одягла її шкіру й говорила її голосом.
— Якщо побачите її, — прогарчав Атлас, — вбивайте на місці.
Тільки через його труп він дозволить їй і далі тероризувати його родину та королівство. З Дрейвіном він розбереться пізніше.
Вартовий коротко віддав честь і поспішив виконувати наказ. Атлас повільно видихнув, а тіні знову закрутилися довкола його рук.
До нього підбіг солдат зі східного крила.
— Королю Атласе, ми блокуємо місто, але чутки поширюються швидко. Люди панікують.
— Нехай панікують, — огризнувся він. — Зараз у нас немає часу на це. Ваша королева десь там, і ми повинні знайти її раніше, ніж вони покинуть Лейфайрін.
Його голос на мить пом’якшав.
— Будь ласка…
Вартовий кивнув, у його очах засяяло співчуття, перш ніж він зник у хаосі.
Великі двері замку з гуркотом відчинилися.
Атлас різко обернувся, інстинктивно потягнувшись рукою до меча, але зупинився, коли його погляд зустрівся з поглядом Дрейвіна.
Його брат стояв у дверях, оглядаючи коридор і спостерігаючи, як вартові рояться, наче шершні в розбитому вулику.
— Що, в біса, сталося? — запитав Дрейвін, задихаючись.
Вени на шиї Атласа напружилися.
— Вона її забрала, — пробурмотів він, хоча в його голосі відчувалася легка паніка. — Езміра
забрала
Елоувінн.
Вираз обличчя Дрейвіна на мить змінився.
— Про що ти говориш?
— У мене немає часу все пояснювати. Але вона була тут. Езміра обвела всіх нас навколо пальця, видавши себе за Елоувінн. Вона навіть підібралася досить близько, щоб убити мене у власному ліжку.
Він стиснув щелепи, спостерігаючи, як спалахнули очі Дрейвіна. Хвора частина його душі хотіла, щоб його брат страждав так само, як і він.
— Вона намагалася спокусити мене, але видала себе занадто рано. Езміра викрала Елоувінн і оголосила війну.
Атлас не пропустив, як Дрейвін раптово відкинув голову назад, почувши про спроби спокусити його.
Добре
. Тепер, сподівався Атлас, брат був саме там, де він хотів його бачити.
Він підійшов до нього і твердо поклав руку на плече брата.
— Зараз ти мені потрібен більше, ніж будь-коли. Я призначаю тебе своїм радником, з цього моменту. Ти будеш поруч зі мною. Допоможеш мені керувати королівством, поки ми будемо її шукати і повертати королеву.
Дрейвін кліпнув очима.
— Атласе…
— Не сперечайся, Дреє. Будь ласка. — Атлас пильно дивився йому в обличчя, благаючи очима про співпрацю. — Незважаючи на останні розбіжності, ти єдиний, кому я довіряю. Ти знаєш, хто вона, брате. Ти
бачив
, хто вона насправді.
Погляд Дрейвіна був відстороненим. Нерішучим.
— Я…
Його слова обірвалися, коли крізь стіни замку пролунав дзвін — глибокі, громоподібні удари, що відлунювали по каменю, наче барабани війни.
Дзвони в’язниці.
Атлас завмер, кров у нього застигла.
— Ні… — прошепотів він.
Дзвони пролунали знову, ще більш шалено й настійно.
Він різко повернув голову до вхідних дверей замку. За темними пагорбами міста, що тягнулися до моря, з вежі в’язниці виривалося помаранчеве світло. Вогнище.
Дим
.
Хтось вдерся всередину.
Він різко повернувся до брата, і Атласа пронизав біль у серці, коли він побачив, що обличчя Дрейвіна стало смертельно блідим. Його груди підіймалися й опускалися від різких вдихів, очі кольору віскі широко розширилися, а крапля поту скотилася по скроні. Саме тоді він помітив зовнішній вигляд брата — його задишку, пом'ятий одяг, обличчя, вкрите сажею, брудом і плямами засохлої крові.
Атлас роззявив рота.
— Ти
знав
, — пробурмотів він, роблячи крок уперед. — Це ти це зробив, чи не так?!
— Ні, — вигукнув Дрейвін. — Дай мені пояснити...
Атлас грубо відштовхнув його.
— Поясниш, коли Елоувінн буде зі мною! — гаркнув він і вже мчав коридором, кличучи вартових.
Його голос гримнув по всьому замку, коли він прокричав:
— Приведіть мені коня і подвійте охорону біля воріт! Вони не втечуть з Лефайріну. Вбивайте їх на місці!
Дрейвін кинувся за ним.
— Атласе, зачекай! Ти не розумієш.
Атласу було начхати.
Його наречена зникла. Ворог на волі. І хтось за це заплатить.
Не давши Дрейвіну сказати ще слово, Атлас підняв руку, і тіні поповзли по його руці.
— З мене досить твоїх таємниць, Дреє.
Він кинув тіні на свого брата, наче чорні батоги. Дрейвін відповів хвилею тепла, відкинувши тіні назад. Атлас зціпив зуби й влив ще більше сили в пасма темряви, вдаряючи ними Дрейвіна. Вони обмотали його руки й груди, наче холодна сталь, і вираз жаху спотворив його обличчя.
— У мене немає часу на твої
брехні
, — процідив Атлас, ненавидячи те, що його голос зривався від болю, спричиненого зрадою брата.
Тіні штовхнули Дрейвіна до стіни, а потім зв’язали йому рот і ноги.
— З тобою я розберуся пізніше, — прошепотів Атлас так тихо, що почув лише сам, поки Дрейвін намагався розірвати пута.
Він розвернувся на п’ятах, ігноруючи звуки боротьби брата, а решта вартових виходила з воріт замку. Унизу сходів його чекав кінь. Не гаючи ні секунди, Атлас скочив у сідло й пришпорив тварину, змушуючи її зірватися в галоп.