Страница 67 из 201
Сріблясте місячне сяйво пронизало прохід, коли вони нарешті дісталися його кінця. Вони повзли вже досить довго, і Дрейвін навіть не замислювався, наскільки тісним цей лаз виявиться для дорослих чоловіків порівняно з тим часом, коли він сам був хлопчиськом.
Один за одним вони виповзли на відкрите повітря, пробираючись крізь килим з моху та заплутаних коренів, кашляючи, брудні та з широко розплющеними очима.
Густі, зарослі дерева височіли над ними в темряві, а комахи дзижчали біля їхніх вух. Замок був майже за милю від них, схований за густою завісою лісу. Небо все ще було темним, зірки ховалися за важкими хмарами, а попереду них вузька річка звивалася крізь підлісок, слабо виблискуючи в тьмяному світлі.
Вони втекли.
— Нам треба рухатися, — сказав Дрейвін, витираючи кров із подряпини на лобі. — Йдіть уздовж річки. Вона тече на південь.
Джак звузив очі.
— А що в кінці цієї річки?
— Море, — відповів Дрейвін. — І дві шлюпки, готові відвезти вас до «Валор».
Рен тихо свиснув.
— Ти все заздалегідь спланував.
Інші почали повільно рухатися, довіряючи йому, принаймні наразі.
Дрейвін суворо кивнув.
— Тримайтеся подалі від стежки й залишайтеся серед дерев. Не вилазьте з укриття, доки не побачите берег.
Група повільно просувалася вперед уздовж мулистих берегів, їхні чоботи наполовину занурювалися в землю. Над головами шелестіло листя, а річка шепотіла.
Екіпаж обернувся, здивований, коли зрозумів, що він не рушив за ними. Він хвилину мовчав, дивлячись на звивисту течію, а серце в нього гупало.
— Ти не йдеш з нами? — запитав Рівен, нахиливши голову.
Дрейвін похитав головою, стиснувши щелепи.
— Ні. Мені треба повертатися.
— Що? — вигукнув Джак. — Ти здурів? Ти ж чув тих вартових. Увесь замок на блокаді. Гадаю, не треба нагадувати, що ми залишили тих вартових живими. Тебе вб’ють, якщо вони тебе спіймають.
— Я знаю, — визнав він. — Але я мушу допомогти своїй команді вивести решту твоєї з Лефайріну і зустрітися з нами на кораблі. Якщо там введено блокаду, може бути вже запізно. Я не можу просто втекти.
Настала важка тиша, а потім він вказав вниз за течією.
— Продовжуйте йти, — наказав він. — Шлюпки будуть пришвартовані під кам’яними скелями. Ви побачите, як там тліють смолоскипи. Чекайте там.
— А що, якщо ти не встигнеш повернутися? — запитав хтось із решти.
Він посміхнувся їм слабкою, похмурою посмішкою.
— Якщо до світанку мене не буде, піднімайте вітрила й не озирайтеся.
Сказавши це, Дрейвін розвернувся і зник у лісі, а полум’я, що мерехтіло в його долоні, освітлювало шлях, поки він оглядав горизонт міста вдалині.