Страница 62 из 201
Глава 33
РОЗДІЛ 22
АТЛАС
Атлас стояв біля дверей свого балкона, його церемоніальний камзол був наполовину розстебнутий. Нова вага корони все ще відлунювала в потилиці, хоча вона вже не була на його голові. Його руки тримали келих недопитого віскі, а погляд загубився у тихому вихорі туману, що повз по скелях за замком.
День
нарешті
закінчився. Похорон. Коронація. Нова форма влади, яку вони продемонстрували лордам Лефайріну, обіцяючи краще, заможніше майбутнє під його правлінням.
Все це тяжіло у нього в шлунку.
Пролунав скрип дверей його покоїв, за ним — легкі кроки, але він не обернувся. Він на мить заплющив очі, потираючи перенісся.
— Ти пізно не спиш, — сказав Атлас, намагаючись зберегти рівний голос. — Я думав, ти вже лягла спати після балу.
Елоувінн не відповіла одразу, але він чув тихе шелестіння її сукні, коли вона перетинала кімнату.
— Я могла б сказати те саме тобі.
Він нарешті обернувся до неї, посміхнувшись втомлено.
— Це був довгий день. — Він видихнув, нігтем великого пальця дряпаючи склянку в руці. — Промови, корона, тиск виглядати як правитель, а не як клятий розвалина. І, звісно, мій брат… — Атлас замовк, тихо зітхнувши й провівши рукою по волоссі.
Елоувінн зробила крок назустріч, нахиливши голову набік.
— А що з ним?
— Я його знаю. Я знаю Дрейвіна краще за будь-кого, — почав Атлас. — І цей виродок сьогодні ввечері брехав, як сивий кінь.
Елоувінн розтулила губи.
— Як ти думаєш, про що він збрехав?
Атлас звузив очі.
— Ти була там, Вінн. Про що він
не
збрехав? — Він випив віскі одним ковтком, бурхливо перетнув кімнату й грюкнув склянкою об камінну полицю. — Він сказав мені, що пробачив мене. Я майже повірив йому.
Майже
.
Його погляд зустрівся з її через кімнату.
— Ти бачила це. Те, як він дивився на мене під час коронації. Ніби хотів розплавити цю кляту корону на моїй голові.
Він повільно видихнув і поглянув на свою майбутню королеву. Технічно вони ще мали одружитися. Після смерті його батька все стало таким клято поспішним, але вона все одно була його дружиною.
У тьмяному світлі свічок Елоувінн виглядала неземною. Золота коронаційна сукня облягала її так, як і належить королеві, а рубіни в її волоссі блищали при кожному найменшому русі.
Вона була прекрасною. Уособленням усього, про що він ніколи не смів мріяти й чого, як вважав, не заслуговував.
Але те, як вона стояла там у тиші, почало його турбувати.
Чи вона боялася? Чесно кажучи, вона мала повне право боятися, якщо це було так. Все сталося так швидко, і тепер їм залишалося тільки збирати уламки королівства, яке кровоточило за зачиненими дверима. Королівства, яке було для неї все ще таким чужим, хоча він пригадав, як сильно вона зізнавалася, що ненавидить своє власне.
Атлас знав, що не заслуговує на її відданість, але, боги, допоможіть йому, він її потребував.
— Я знаю, що ти не так уявляла собі початок нашого правління, — сказав він, прочистивши горло. — І ти була сильнішою за мене протягом усього цього.
Він повільно підійшов до неї, пильно дивлячись на її обличчя, а вона стояла нерухомо.
— Все гаразд, Вінн?
Вона продовжувала дивитися на нього, не промовляючи ні слова.
Атлас простягнув до неї руку, обійнявши її за талію, а другу легенько поклав їй на потилицю. Коли він притягнув її до себе, вона не чинила опору, але й не притиснулася до нього.
Він поклав підборіддя їй на голову.
— Я не хочу, щоб ти мене боялася, — прошепотів він. — Ніколи. Не через те, що мені довелося зробити. Я знаю, що кажуть про мою кров, про прізвище Роу. Але я не він. Я не мій батько.
Вона тихо засміялася, і він завмер, коли цей звук відлунив м’яким відгомоном. Це був не її звичний сміх, точно не той, що лунав, коли вони дражнили одне одного. Цей був нижчим, шовковистішим, ніби огортав його горло.
— Я не боюся тебе, — нарешті сказала Елоувінн. — Чому я мала б боятися?
Не давши йому відповісти, вона вислизнула з його обіймів, створивши між ними дистанцію.
— Ти просто не схожа на себе, — обережно сказав він.
Елоувінн повністю повернулася до нього, її вираз обличчя був нечитабельним, а очі дивилися прямо на нього.
— Твій брат, — змінила вона тему. — Як ти думаєш, чому він збрехав?
Атлас не одразу відповів. Зрада Дрейвіна все ще не встигла до кінця осісти в його свідомості. Хаос тієї ночі, спогад про Езміру, що стікала кров’ю, вогонь, крики, його брат, що кинувся до неї на допомогу…
— Не знаю, — сказав він, і слова виходили з його вуст з трудом. — Я довіряв йому своє життя. Я досі не розумію, що змінилося. Можливо, Езміра щось з ним зробила… маніпулювала його розумом чи щось таке.
— Вона цього не робила, — слова Елоувінн прозвучали різко, ніби вона образилася.
— Я знаю, що вона не ельф, але в неї є інші способи. Інші сили, які виходять за межі нашого розуміння. — Атлас зітхнув. — Або, може… Може, він дійсно її кохає.
Елоувінн здригнулася і зробила крок назад, ніби її фізично вдарили.
— Що?
Атлас нахмурився.
— Я маю на увазі, він казав це кілька разів, але я просто не можу збагнути, як цей чоловік міг так сильно закохатися в кляте чудовисько, — сказав він. — Але, можливо, це правда, і він дійсно її кохає. І саме тому він відпустив її.
Вона презирливо скривилася, вдихнувши повітря.
— Дрейвін її
не
кохає.
— Відколи ти так вважаєш, Вінн? — Атлас нахилив голову набік, пильно дивлячись на неї. Вона поводилася так дивно, зовсім не схоже на себе. — І це не перший випадок, коли чоловік обирає кохання замість честі.
— Не знаю, — тихо сказала вона. — Такий чесний чоловік, як Дрейвін, ніколи б не ризикнув усім заради такої, як вона.
— Я теж так думав, але, схоже, я не так добре знаю свого брата, як вважав, — зізнався Атлас, підійшовши так близько, що її подих зігрів його ключицю. — Бо саме це він і зробив.
Він видихнув, відганяючи бурю думок. В каміні потріскував вогонь, і його відлуння гучно лунало в тиші між ними.
— Але досить про це, — сказав Атлас, лагідно посміхнувшись їй. — Ти підеш зі мною в ліжко?
В її очах блиснула іскра, і вона вклала свою руку в його, дозволяючи повести себе до ліжка.