Страница 59 из 201
Глава 32
РОЗДІЛ 21
ЕЗМІРА
Езміра ніколи не любила, коли їй казали, що робити. Насправді, вона зазвичай навмисно робила все навпаки, щоб насолити, і наказ Серіни залишитися в Мейрінісі не був винятком. Її сестра помилялася, якщо думала, що Езміра буде сидіти склавши руки й ховатися у вежі свого палацу.
Невже Серіна вважала її настільки дурною, що вона дозволить підстрелити себе вдруге? Минулого разу їм допоміг ефект несподіванки, але вдруге такої удачі вже не буде.
— Мені теж не
сподобалася її поведінка
,
— зізналася Каліпсо.
—
Її владність не поступається навіть
Нейріс
і
.
Езміра підняла брову.
—
Ти ладнала зі своєю сестрою-близнючкою
? — Вона навіть ніколи не замислювалася над цим питанням.
— Ми точно не були близькими. —
Кілька секунд панувала тиша, перш ніж Каліпсо зізналася:
— Як і у більшості братів і сестер, я б сказала, що це залежало від дня. У кращому разі
Ріса
могла бути трохи владною, а в гіршому — деспотичною й стервозною.
Езміра у відповідь хмикнула.
— Ну, можливо, історія повторюється в багатьох аспектах
.
Тихий сміх Каліпсо відлунював у її голові.
Тепер замок Лефайріну височів на тлі нічного неба, осяяний м’яким, мерехтливим світлом тисячі смолоскипів. Сміх і музика линули в повітрі. Це був огидний контраст із крижаною люттю, що палала у венах Езміри, коли вона спостерігала, як лорди й леді залишають свято й сідають у свої екіпажі.
Її босі ноги ледь чутно торкалися землі, коли вона пересувалася від тіні до тіні. Її сріблясте волосся було туго заплетене на спині, а татуювання ховалися під плащем, що зливався з каменем зовнішніх стін замку.
П’яний лорд відхилився з ряду.
— Хай живе король Атлас Роу! — вигукнув він, і кілька інших приєдналися до нього у святкуванні.
Губи Езміри вигнулися в похмурій посмішці. Тепер їй залишалося лише знайти Елоувінн і помахати її життям перед носом новоспеченого короля.
Біля бічного входу, який вона обрала, стояла пара охоронців із блискучими мушкетами. Вона опустила погляд на їхні руки, де помітила ледь помітний відблиск срібних перснів.
Велсініт.
Вона скривилася. Схоже, Атлас не гаяв часу після її втечі і був достатньо кмітливим, щоб підготувати своїх людей до протидії її впливу. У грудях закипіло роздратування при згадці про те, як його батько погрожував зробити це тієї ночі, коли вона захопила Дрейвіна.
Якщо вона не знайде способу зняти ці персні, змусити їх підкоритися не вдасться.
—
А що, якби ми їх відкусили?
— запропонувала Каліпсо, коли вона присідала навпочіпки за стіною.
Езміра стиснула губи й нахилила голову, обмірковуючи пропозицію. Чесно кажучи, вона не була проти такого варіанту. Але, мабуть, їй слід бути більш цивілізованою й просто зрізати їх.
О. Так, насправді, ця ідея їй дуже сподобалася.
Езміра притиснула долоню до кам’яної стіни, відчуваючи рівномірний пульс вологи в повітрі. Вона не могла підняти хвилю перед дверима палацу, не привернувши уваги… але тонкий туман, щось, що затуманить їм зір настільки, щоб вона змогла підкрастися до них. Це вона могла зробити.
Піднявши руку з кігтями, вона викликала примарний туман.
Один із охоронців кашлянув і неспокійно поворухнувся.
— Ти це бачиш?
Інший похитав головою, піднявши мушкет вище.
— Будьте пильні.
Туман густішав, поки вона спостерігала з-за повороту. Він повільно здійнявся вгору, зависнувши над їхніми головами й оточивши чоловіків з усіх боків.
— Це клято ненормально. Ти цього не відчуваєш? — запитав один із них, витягаючи меча. Він повернувся до свого напарника. — Іди по Фенікса.
Це було все, що Езмірі потрібно було почути, щоб атакувати, і під прикриттям туману вона стрімко кинулася вперед. Холодне, вологе повітря прилипало до її шкіри, огортаючи її, наче другий плащ.
Туман став її завісою. Її союзником і зброєю.
Охоронці нервово переступали з ноги на ногу, їхня зброя злегка тремтіла в руках.
— Хто там? — вигукнув один із них.
Вона не відповіла. Єдиною відповіддю, яку отримав чоловік, було тихе шипіння туману, що ковзав по каменях двору.
А тоді з нього виринула Езміра, ніби пливучи на примарному вітрі.
Туман відступив від неї, відкривши срібноволосу богиню Каліпсо, ніби викликанну з кошмару. Краплі води прилипали до її шкіри, наче скло, татуювання слабко світилися моторошним блакитним світлом, а бліді очі мерехтіли неприродним сяйвом. Її губи скривилися в чомусь середньому між усмішкою та гарчанням.
— Ти! — викрикнув один із них, і вони обоє підняли мушкети. Мушкети, які, як вона
знала,
були заряджені тими клятими кулями з велсініту.
Езміра підняла руки в знак удаваної капітуляції.
— Ви мене спіймали.
Постріл пролунав у повітрі, спалах яскраво виринув із туману. Вона впала на землю, присівши, куля ледь свиснула повз її щоку.
Вона підняла погляд, щоб зустріти їхні, і охоронці завмерли, а в їхніх розширених очах відбився страх.
— Ну, це було, бляха, грубо. — Коли вона підвелася, над кожним її плечем з’явилися мерехтливі леза рідини. Її сила вирувала в грудях, зір загострився, а очі змінилися й засяяли сріблястим світлом.
— Хіба так поводяться з гостею?
Минула мить.
Дві.
І тоді вона вдарила.
Охоронець, який стріляв у неї, навіть не встиг крикнути, як кинджал із водяним лезом впився йому в груди, і він безшумно звалився на землю. Другий чоловік видав крик, побачивши, як падає його товариш. Він обернувся, щоб втекти, але Езміра встигла його наздогнати. Вона схопила його за зап’ястя й скрутила, і його зброя з брязкотом впала на камінь, а він, кричачи від болю, впав на коліна.
Другий кинджал висунувся, його лезо подовжилося, прийнявши форму меча, і зависло поруч із нею.
— Віддай мені свій перстень, — вимагала вона.
Важко дихаючи, він плюнув їй під ноги.
— Повзи назад у пекельні глибини, звідки ти прийшла, суко.
Езміра лише підняла брову й цокнула язиком.
— Бачу, тут не прийняті манери.
Водяне лезо змахнуло, розрізаючи броню, плоть і кістки, відрубавши чоловікові руку. Крик агонії розірвав повітря, а кров бризнула і потекла.