Страница 50 из 201
Глава 28
РОЗДІЛ 17
ЕЗМІРА
Густа й задушлива темрява тиснула на Езміру, але крізь неї проривалися спалахи світла. Це були сліпучі, уривчасті уламки спогадів, які вона не могла скласти воєдино.
Руки рухалися, а голоси шепотіли слова, що дряпали її розум, наче бите скло. Біль спалахнув, пронизуючи її хребет, затягуючи її глибше у кошмар, з якого вона не могла втекти.
Агонія пульсувала в її жилах, як грім, і кожен удар відлунював сильним, пекучим полум’ям.
Езміра задихалася, але повітря не надходило. І раптом різкий поштовх вирвав її з тіні.
Вона розплющила очі й побачила м’яке світло, що просочувалося крізь маленькі віконця, а пил ліниво кружляв у тихій кімнаті. Повітря було наповнене ароматом трав, що змішувався зі слабким металевим присмаком крові.
Вона лежала нерухомо хвилину, мружачись від яскравого світла, намагаючись прийти до тями.
Що було останнім, що вона пам’ятала? Після втечі з Лефайріну вона повернулася до Мейрінісу, де Серіна й Азеріан намагалися зняти прокляття велсініту з її крові. Але потім вона пам’ятала лише темряву.
Це була не тронна зала і не її корабель. Схоже, вона перебувала в якійсь кімнаті цілителя.
Її тіло було важким і незнайомим, ніби її розірвали на шматки, а потім зшили так, що частини не зовсім збігалися. У зап’ясті невпинно пульсував тупий біль, а кожен вдих приносив неприємне щеміння в легенях.
Що, в біса, зі мною відбувається?
Раптом двері відчинилися, і з’явилася Серіна.
— Езміро! — Вона увірвалася в кімнату, її очі були широко розширені від занепокоєння, а голос тремтів. Вона кинулася до Езміри й взяла її за руку. — Азеріане, йди сюди! — крикнула вона через плече.
Її вартовий увірвався за мить.
— Дякую богам, ти прокинулася, — прошепотіла Серіна, м’яко стискаючи її руку. — Ти була без свідомості кілька днів. Ми всі так хвилювалися.
Езміру швидко охопила розгубленість, і вона не розуміла, чому дотик Серіни раптом викликав у неї мурашки по шкірі.
—
Щось не так
, — попередила Каліпсо, і у Езміри стиснулося серце.
— Бачу, ти повернулася, —
відповіла Езміра.
— Це, мабуть, добрий знак.
— Замовкни й зберігай розсудливість, дівчино.
Езміра зневажливо посміхнулася про себе
.
— Не знаю, з ким, чорт забирай, ти думаєш, що розмовляєш, але...
— Ти тепер у безпеці, — прошепотіла Серіна, повертаючи її до реальності. — Ми тут, щоб про тебе подбати.
Езміра кліпнула очима, відчуваючи сухість і біль у горлі, намагаючись зібратися з думками.
— Що… Що зі мною сталося? Чому я тут?
Очі Серіни пом’якшали, сповнені смутку, і вона ніжно стиснула руку Езміри.
— Все було гірше, ніж ми думали, — повільно почала вона. — Велсініт був глибше, ніж ми усвідомлювали.
Езміра нахмурила брови.
— Але Азеріан сказав, що ви зможете його видалити.
Серіна кивнула, прикусивши губу.
— Ми намагалися. Ти не пам’ятаєш?
— Велсініт зачинив мене, —
зізналася Каліпсо
. — Я нічого не бачила твоїми очима. Було так, ніби я більше не існувала аж до цієї миті
.
Езміра похитала головою, відчуваючи, як жовч підступає до горла.
— Ти знепритомніла в тронній залі, і ми намагалися видалити ще більше, Езмі, але воно трималося за тебе. Наче отрута вкоренилася в твоїх кістках. Я… я не змогла видалити все. Ти ледь не померла, Езмі. Ми всі боялися, що втратимо тебе.
Поки Серіна говорила, погляд Езміри блукав, шукаючи будь-яку підказку, щоб розібратися у вируючій імлі в її голові. На неї нахлинула хвиля розчарування, і її охопило дивне відчуття безпорадності. Це було так, ніби вона стала в’язнем, ув’язненим у власному розумі, полоненою тінями, яких вона не могла назвати.
Її груди стиснулися, а під ребрами осів тупий біль. Вона хотіла кричати, вимагати відповідей, але голос ніби застряг у горлі.
— Не панікуй поки що, —
наказала Каліпсо.
— Паніка нікому й нічому не допомагає.
—
Тепер твоя
черга замовкнути
, — різко відрізала Езміра.
Ще один голос у її голові — це явно останнє, що їй було потрібно.
— Я не можу згадати, — Езміра повернулася до Серіна, нахмуривши брови. — Я
нічого
не пам’ятаю.
Вираз обличчя Серіни пом’якшав, у ньому промайнула іскра співчуття.
— Нічого страшного. Можливо, тобі просто потрібен час.
Езміра відчула, як її охоплює холод сумніву, а зсередини неї випромінювалося дивне відчуття, схоже на страх, що йшло від Каліпсо.
— Ти щось зі мною зробила? — слова вирвалися з її вуст, перш ніж вона встигла їх зупинити.
Її сестра-близнючка ж не зробила б їй нічого без її відома, правда?
Серіна завагалася, і в кімнаті стало тихо, коли вона поглянула на Азеріана, ніби саме
він
мав відповіді. Нарешті сестра знову повернулася до неї.
— Ти пам’ятаєш, що я тобі сказала, перш ніж ти знепритомніла? Про ліки від велсініту?
Очі Езміри спалахнули від здивування та тривоги.
— Твоя кров?
— Кров будь-якого бога, — виправив Азеріан. — Але так.
Серіна знову кивнула, важко ковтнувши слину.
— Ми припустили, що це зможе нейтралізувати отруту.
— Припустили? — вигукнула Езміра, пульс у вухах забився.
— Але це не спрацювало, — зізналася Серіна, і її голос трохи затремтів. — Прокляття було занадто глибоко вкорінене. Ми занадто довго чекали, щоб його зняти.
У голові Езміри крутилася запаморочлива суміш надії та страху. Кожне слово Серіни здавалося їй ходінням по лезу ножа.
Що вони могли зі мною зробити?
Серіна зустріла її погляд.
— Тож нам довелося спробувати щось інше. Щось більш… відчайдушне.
— Що ти маєш на увазі? — вигукнула Езміра.
Очі Серіни пом’якшали, а в їх глибині вирувала буря емоцій. Вона тремтячим голосом вдихнула, ніби те, що вона збиралася сказати, тяжіло на ній.
— Я не хотіла тебе втратити, — сказала вона, тремтячими пальцями відгортаючи пасмо волосся з обличчя Езміри. — Не знову. Після всього, що сталося… після всього того болю й темряви. Я не могла уявити собі життя без тебе знову.
Вона на мить опустила погляд, а потім знову підняла його, і в ньому проблиснула щира вразливість.
— Ми втрачали тебе, і це розривало мене на шматки. І я знала, що зроблю все —
що завгодно
— щоб утримати тебе тут, Езмі.
Серіна тихо схлипнула, і сльози потекли по її щоках.
— Я щойно тебе повернула.