Страница 44 из 201
Це був огидний, образливий вчинок. І Елоувінн зробила це з його Диким Полумʼям, вторгнувшись у її розум, щоб змусити її побачити свої найбільші страхи. Він міг лише уявляти, якими могли бути ці страхи.
Елоувінн повільно видихнула.
— Тоді дозволь мені розповісти тобі
його
версію. Ти знаєш, що відчув твій брат, коли саме ти обернувся проти нього? Ти обрав Езміру, а не нас. Не свою родину.
— Я міг її зупинити!
— Вона втопила короля на його троні! — випалила вона. — Що ми мали робити? Схилитися? Чекати своєї черги?
Вона зробила крок назустріч, її золоті очі блищали у тьмяному світлі вогнища за його спиною.
— Атлас у люті. З розбитим серцем. Він не їсть. Майже не спить. Ти б мав його бачити, як він ходить по наших покоях, наче тварина в клітці. Він розривається, Дрейвіне. Так сильно розривається. Як покарати брата за те, що він допоміг тій, що ледь не знищила твоє королівство?
Дрейвін грізно поглянув на неї, і його голос пролунав тихо й холодно:
— Можливо, Лефайрін мав згоріти.
Між ними запала важка тиша.
Вона похитала головою, і з її вуст вирвався гіркий сміх.
— Ви обоє так клято схожі. Повні гордості. Засліплені коханням і відданістю. Тільки тепер мені ясно, що це вперше ви опинилися по різні боки. — Тоді вона зустріла його погляд, і в її очах промайнуло щось майже сумне. — Тобі потрібно вирішити, де насправді твоє серце, бо золотої середини більше не існує.
Я планую призначити тебе своїм радником, Дреє
.
Це спосіб для нас правити разом.
Він згадав свою розмову з Атласом у ніч балу, перш ніж весь їхній світ перевернувся з ніг на голову.
— Подумай над цим. — Голос Елоувінн вирвав його зі спогадів. — Можливо, я й нещодавно стала частиною цієї родини, але королівське життя для мене не в новинку.
Дрейвін звузив очі.
— Ти — син короля, а я — дочка короля. Пам’ятай, я покинула Королівство Сумней, щоб бути тут, щоб об’єднати наші королівські династії вперше в історії.
— А якому дому ти тоді віддана? — запитав він виклично.
Елоувінн посміхнулася йому сумно.
— Не всі родини люблять одне одного так, як ти і твій брат. Не забувай, що король Еверхарт, мій
батько
, відправив мене до чужого королівства, оскільки я не була сином і не була його спадкоємицею.
Почувши її зізнання, Дрейвін пом’якшив погляд, але нічого не сказав.
— У будь-якому разі, оскільки ти відмовляєшся розмовляти з ким-небудь, я подумала, що тобі слід знати: коронація відбудеться через тиждень, після похорону короля, — сказала вона. — Все, про що я прошу, — це щоб до того часу ти точно знав, кому відданий. На плечах Атласа лежить тягар Лефайріну. Не став його в ситуацію, яка ускладнить йому життя.
Сказавши це, вона розвернулася й пішла, знову залишивши Дрейвіна наодинці.
Він стиснув щелепи, а його розум закрутився, коли тягар усього цього опустився на груди. Дрейвін ніколи не зможе відчути ту ненависть, якої брат вимагав від нього. Він ніколи не зможе ненавидіти Езміру — не тоді, коли знає, хто вона, знає її душу. Ні в цьому житті, ні в наступному він не зможе побачити її так, як уже бачить увесь світ.
Його кулаки тремтіли, коли він провів рукою по волоссі.
Дрейвін ніколи не бачив Атласа таким холодним і жорстоким. Він знав цю лють — знав, що його брат буде її переслідувати, незважаючи на ціну. Особливо після того, як побачив лють у його очах.
Частина його — слабка, егоїстична частина — хотіла знайти її. Покинути корону та своє королівство, щоб знайти Езміру й викрасти її звідти. Взяти її й втекти туди, де ніхто не зможе їх знайти — ні його брат, ні її сука-сестра, ні навіть боги.
Але тепер було вже запізно.
Віскі пекло в горлі, коли він випив те, що залишилося в пляшці, не відриваючи погляду від вогню. Полум’я тріщало все голосніше, і він майже бачив там її обличчя, сповнене люті та болю. Він зціпив зуби.
Більше ніякої втечі.
Якщо його брат хотів війни, він її отримає. Якщо боги хотіли її душу, їм доведеться вирвати її з його клятих рук.
Але спочатку… він мав її знайти.
Дрейвін мав знайти своє Дике Полумʼя.