Страница 39 из 201
Глава 23
РОЗДІЛ 12
АТЛАС
Тронна зала Лефайріну лежала в руїнах. Вода капала з розбитих вікон, збираючись у тріщинах мармурової підлоги. Бездиханне тіло їхнього батька було винесено, але слід його смерті залишався.
Атлас ніколи по-справжньому не уявляв себе на троні, і вже точно не таким
чином
. Не тоді, коли його брат — єдина людина в усьому королівстві, якій він довіряв безмежно — став зрадником корони.
Дрейвін щойно допоміг
вбивці
їхнього батька.
У залі не залишилося нікого, вартові штурмували вулиці у пошуках Езміри, хоча він знав, що вони, ймовірно, її не знайдуть. Він не промовив до Дрейвіна ні слова за останні кілька годин, не в силах витримати його погляду.
Атлас стояв біля підніжжя помосту, дивлячись на трон, який тепер належав йому, коли ззаду пролунали кроки. Знайоме тепло огорнуло його, коли Дрейвін підійшов до нього, але це лише змусило губи Атласа скривитися від огиди.
— Ти допоміг їй втекти. — Слова пролунали уривчасто, бо він намагався приховати тремтіння в голосі, а руки стиснулися в кулаки вздовж тіла.
Дрейвін гнівно видихнув через ніздрі, але нічого не сказав.
Він навіть не заперечив цього.
Атлас презирливо скривився, повернувшись до нього.
— Не збираєшся захищатися?
— Вона б загинула, — нарешті сказав Дрейвін різким голосом. — Якби та куля…
— Езміра
заслуговує
на смерть. — Кімната потемніла, коли туди проникли тіні Атласа.
Він навіть не міг повірити, що вони взагалі ведуть цю розмову… Це була найвища форма зради. Дрейвін зрадив їхнього короля. Він зрадив їхнього батька заради жінки, яка викрала його і тримала в заручниках цілий місяць.
Очі Дрейвіна потемніли, але він не ворухнувся.
— Ні. Наш
батько
заслуговував на смерть.
Ці слова вдарили Атласа, наче кулаком у ребра, ледь не вибивши з нього повітря.
Їхній батько був тираном. Жорстоким чоловіком, негідним трону, але він все одно був їхнім королем
.
Він все одно був їхнім
батьком
.
— Ти дозволив їй увірватися сюди, наче якась клята стихія, — виплюнув Атлас, і його голос гучно відбився від стін кімнати, коли він відвернувся від нього. — Ти стояв там, поки вона топила його на наших очах, а потім
допоміг
їй втекти!
Дрейвін різко видихнув.
— Ти думаєш, я цього хотів?
— Так, — процідив крізь зуби Атлас. — Я думаю, ти хочеш її більше, ніж коли-небудь хотів підтримати власну родину.
Його брат здригнувся, але погляд не збився.
— Ти не був там, у підземеллях. Ти ніколи не бачив, що він зробив.
— Дреє, будь ласка, припини вже цю хрінь. — Атлас підняв руку, його обличчя скривилося від огиди. — Я знаю, що він зробив у підземеллях. Я знаю, що він вбив Блеквуда. Це я
тобі
про це сказав.
У очах Дрейвіна промайнули тіні, але вони більше нагадували дим. Щось таке Атлас бачив лише у власних очах.
— Я не говорю про те, що він зробив з Блеквудом, — почав Дрейвін. — Я говорю про те, що він зробив зі
мною
.
Гнівний вираз на обличчі Атласа зник, а серце забилося швидше.
— Про що ти говориш? Так, він кинув тебе в підземелля, а я тебе витягнув.
Дрейвін зробив крок до нього, поклавши руку йому на плече, і Атласу знадобилися всі сили, щоб не вирватися з його хватки.
— Того дня, коли ми були молодими і я втратив контроль над своїм полум’ям…
У Атласа похололо всередині, горло стиснулося, коли він спробував ковтнути.
— Що він зробив, Дреє?
Дрейвін зітхнув і похитав головою.
— Блеквуд — не перша людина, на якій він застосував велсініт. Я знаю, як це.
Батько застосовував велсініт на Дрейвіні?
— Що? — Атлас зробив крок у його бік. — Він уже тоді його мав?
Дрейвін відвів погляд на підлогу.
— Наступного дня після того, як цілителі оголосили, що мати померла від ран… король намагався відвести мене назад до храму Айри.
Очі Атласа широко розширилися.
— Він що?!
Дрейвін почухав бороду, не наважуючись зустріти його погляд.
— Він планував благати Айру забрати силу назад. Не думаю, що йому було діло до того, чи це вб’є мене, чи ні. Батько просто хотів, щоб я зник.
Атласу підступила жовч до горла.
— І що сталося?
Дрейв випустив тихий, мертвий сміх.
— Бог так і не відповів. Він сказав мені викликати моє полум’я. Щоб продемонструвати спричинене руйнування, але коли я спробував… я… я не зміг.
Атлас кліпнув очима.
— Що ти маєш на увазі, не зміг?
— Я маю на увазі, що щось блокувало мою силу. Вона була там, витала всередині мене. Я відчував її, ніби полум’я ледь мерехтіло, але воно відмовлялося відповідати мені, коли я намагався його дістати. Як би я не старався. — Погляд Дрейвіна став віддаленим.
— Тож яку роль у цьому відіграє велсініт?
— Спочатку, думаю, батько вважав, що Айра забрав силу назад. Він ударив мене просто посеред храму, щоб переконатися, що я не брешу. Але коли ми поверталися до столиці, сила повернулася. Саме тоді він зрозумів, що справа в…
— Землі навколо храму, — перебив Атлас, сам складаючи все докупи. — Саме там Варіс видобував велсініт.
Дрейвін кивнув.
— Він наказав виготовити для мене кайдани й одягав їх на мене щоразу, коли вважав, що мої емоції занадто нестабільні. А близько десяти років тому, коли мені було сімнадцять, я їх забрав. Але це було ще до того, як він збудував клітку. Гадаю, клітка спочатку була призначена для мене, але він швидко побачив можливість використовувати її для інших. Лише нещодавно він замовив собі перстень і кулі з велсініту.
— Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що ти їх забрав?
— Я взяв кайдани й сховав їх, сподіваючись, що він більше ніколи не матиме доступу до велсініту. Звісно, все вийшло не так. Це було ще до того, як ми дізналися, куди відправили Варіса. Це також причина, чому жриці тепер мешкають у столиці. Король вигнав їх із храму, щоб його люди мали повний контроль і доступ до велсініту.
Очі Атласа метнулися до обличчя брата.
— Десять років тому, коли…
— Коли він відправив мене в море, — закінчив за нього Дрейвін, знизуючи плечима. — І тепер ти знаєш. Той чоловік справді ненавидів мене до глибини душі, Атласе. Я був готовий триматися подалі. Готовий закривати очі заради тебе. — Він замовк, стискаючи щелепи. — Але заради неї я б цього не зробив.
Жалість, що огортала Атласа, швидко перетворилася на гнів.
— Чому
? Чому вона? Ти бився б за неї, але не за себе чи своє королівство?