Страница 38 из 201
Тоді він огорнув їх обох вогняним захисним вихором, а Атлас кричав десь далеко, проте його голос заглушав рев полум’я. Він знав, що брат ніколи не пробачить йому цього. Тепер межа була проведена.
Правда була в тому, що Дрейвін не знав, на чий бік він стане, якщо його змусять вибрати. Єдине, що він знав напевно, — це те, що він не хотів дивитися, як хтось із них гине.
Він дихав нерівно, серце калатало, коли він тримав богиню в своїх обіймах.
— Залишайся зі мною, — прошепотів він.
— Цицьки, ти такий драматичний. Зі мною… все буде добре, — відрізала вона, все ще намагаючись вивернутися з його обіймів.
На його губах з’явилася усмішка.
— Ось моє Дике Полум’я.
За їхніми спинами пролунали кроки в обладунках — вартові наближалися, коли Атлас наказав їм схопити Езміру біля дверей.
У мить, коли він почув наказ, сила Дрейвіна вирвалася з нього потоком палаючого тепла. Стіна вогню здійнялася від підлоги до стелі, полум’я закрутилося й заричало, наче звір, що вирвався на волю.
— Дрей! — заревів Атлас.
Його серце забилося від голосу брата, розуміючи, що це, мабуть, здалося йому найгіршою зрадою. Езміра щойно вбила їхнього батька —
їхнього
короля
— а він стояв тут, рятуючи їй життя і допомагаючи уникнути покарання.
Як тільки вони опинилися перед дверима, полум’я запульсувало, підкоряючись його волі. Воно закрутилося, утворивши бар’єр, що простягнувся через дверний отвір.
Дрейвін проніс Езміру крізь полум’я, яке лизало їхню шкіру, але він не дозволив йому торкнутися її. Ніколи більше. Він більше ніколи не обпалить її. Він провів їх крізь вогонь, ніби це була лише ілюзія — кожен крок був викликом світу, який намагався розлучити їх.
Кожен його подих, кожен рух був обіцянкою їй. Клятвою, що він більше ніколи її не розчарує.
Вони вийшли за межі досяжності полум’я на інший бік дверного отвору, і тремтячими руками він опустив її на землю. Він важко дихав, але відчайдушно прагнув сказати це, поки ще не стало надто пізно.
Обличчя Езміри було блідим, її губи мали нездоровий відтінок через втрату крові. Вона дивилася на нього, її очі були сповнені розгубленості, підозри — і навіть
ненависті
. Але там було й щось глибше, щось, що заплуталося в емоціях, які вирували між ними.
— Іди, — прохрипів він тихим і настійливим голосом. Його руки тремтіли, коли він взяв її за плечі, а очі блукали по її обличчю, благаючи її. — Будь ласка. Ти мусиш покинути замок.
Негайно
.
Вона кліпнула на нього, її вираз обличчя був нерозбірливий.
— Чому
? Чому ти допомагаєш мені? — Слова вирвалися з її вуст з гіркотою. — Після всього, що сталося? Це не має ніякого сенсу.
Його руки тремтіли від тягаря прийнятого рішення, але це був єдиний вихід.
— Є вихід, — сказав він хрипким голосом. — Я їх затримаю. Тобі треба дістатися до моря біля старих доків на краю території замку. Це єдиний спосіб, щоб вони тебе не спіймали. Зараз приплив. Якщо ти туди дістанешся, зможеш втекти… Ніхто не дізнається.
— Усі
дізнаються. Вони щойно бачили, що ти зробив.
—
Езміра вказала на вогонь, що перекривав двері, відокремлюючи їх від вартових з іншого боку.
Вона звузила очі, і в її погляді все ще витала підозра.
— Я тобі не довіряю.
Дрейвін здригнувся.
— Ну, я — твій єдиний шанс. І якщо ти залишишся тут, то загинеш. Достатньо
однієї
кулі, щоб розірвати твоє серце. Я не можу… — Його голос затремтів.
Її сріблясто-блакитний погляд піднявся до його.
— А якщо моє серце вже розірвано?
На мить Дрейвіну здалося, ніби він отримав кулю з велсініту прямо в серце, коли слухав її. Слова вже виривалися з його вуст — про все, що зробила Серіна і про що збрехала, аби розлучити їх.
— Езміро, це не…
— Наведіть зброю, хлопці! Ми не можемо дозволити їй втекти. — Пролунав голос Атласа, коли його тіні прослизнули між язичками полум’я. — Дрейвіне, тобі краще, блядь, рухатися.
Чорт
. У них не залишилося часу.
Дикий погляд Дрейвіна зустрівся з бурею в її очах.
— Просто йди. Я знаю, що втратив твою довіру. Я знаю, що втратив все. Просто дай мені зараз виправитися перед тобою. Будь ласка.
Вона розтулила губи, почувши його зізнання.
Довгий час вони просто дивилися одне на одного — двоє людей, пов’язаних історією, яку жоден з них до кінця не розумів, чиї долі були переплетені й розбиті щонайменше тисячу років.
Езміра випрямила спину і зціпила зуби.
— Я серйозно. Це
нічого
не змінює, — процідила вона крізь зуби, хоча він не пропустив того, як її губа злегка затремтіла.
— Я знаю, Дике Полум’я. — Його горло стиснулося, і він молився Айрі захистити богиню, яку кохав, доки вона не втече з Лефайріну. — Вартові будуть тебе переслідувати. Не вступай у бій, якщо це не є необхідним. Принаймні доки не одужаєш. — Він оглянув її з ніг до голови, поки вона стояла там, не вірячи своїм очам. — Дай їм прочуханки, крихітко.
І з цими словами Дрейвін відвернувся від неї, ступивши у бурхливе полум’я, що відділяло їх від його брата та солдатів. Чоловіків, з якими він служив Лефайріну. Чоловіків, за яких він воював і проливав кров. І чоловіків, яких він щойно зрадив заради жінки, яку кохав.
З суворим виразом обличчя він пройшов крізь стіну вогню, і знайоме відчуття сили спалахнуло навколо нього, наче старий друг. Хоча глибоко в душі він відчував тягар кожного свого вибору.
По той бік Атлас стояв у центрі тронної зали, оточений солдатами. Їхні обладунки виблискували у вогні, мечі були витягнуті, а щелепи стиснуті в твердій лінії.
У залі панувала моторошна тиша, а напруга була густою, як дим у повітрі.
Погляд Атласа зустрівся з його з іншого кінця зали. У ньому не було любові. Не було визнання спорідненості. Наче вогонь, який Дрейвін поставив між ними, був лише часткою того, що вже спалило їхні стосунки.
— Що ти, блядь, наробив, Дрейвіне?
Це був не голос його брата. Це був голос нового короля Лефайріну.
Голос чоловіка, сповненого жаги помсти.