Страница 37 из 201
Глава 22
РОЗДІЛ 11
ДРЕЙВІН
Серце Дрейвіна шалено калатало в грудях, коли вартові увірвалися до тронної зали з піднятими мушкетами. Вони швидко зайняли свої позиції, вишикувавшись уздовж стін і перекривши всі виходи.
Ось куди втекли вартові? Вони побігли за зброєю.
Та все ж Езміра не виявила ані краплі страху.
Вона стояла посередині, важко дихаючи, переводивши погляд з Елоувінн на чоловіків. У мить, коли солдати увірвалися, її чорне як північ волосся стало диким і сріблястим, а татуювання пульсували під шкірою, наче рідке світло. Кров висохла з рани, де її зачепила куля Атласа, а шкіра навколо неї зрослася.
Як це могло статися? Він знав, що велсініт все ще впливає на богів, але
чи
була вона якимось чином особливою серед інших? Або тут було щось інше?
— Вогонь за моєю командою! — гримнув Атлас, і раптом усі рушниці були націлені прямо на голову Езміри.
У Дрейвіна пересохло в горлі.
— Привіт, хлопці, — промурмотіла вона, роблячи крок уперед, поки вони всі нервово переступали з ноги на ногу.
Вона знущалася з них. Як завжди самовпевнена, його Дике Полум’я не боялося нічого.
Але Езміра не знала, що вся охорона замку була озброєна велсінітом з часу їхнього останнього візиту до Лефайріну. Варіс привіз сотні фунтів цього матеріалу, негайно передавши його ковалям замку. Дрейвін дізнався про це лише вранці того ж дня.
Він знав, що одного пострілу в серце буде достатньо, щоб назавжди відібрати її у нього.
Елоувінн відскочила від неї, притиснулася до протилежної стіни, задихаючись, а Атлас кинувся до неї.
Увага Дрейвіна знову перейшла до дверного отвору, де його погляд зупинився на першому помічнику серед вартових.
— Семе, не треба! — благав він. — Велсініт її вб’є!
У очах Семвелла промайнуло щось схоже на жаль.
Езміра поглянула в бік Дрейвіна, а її пронизливий погляд і далі випромінював біль зради.
— Дике Полум’я… — Це слово пролунало шепотом, благанням на його вустах.
— Біжи
.
Вартові завагалися лише на мить, перш ніж Атлас прогримів:
— Вогонь!
— Ні! — вигукнув Дрейвін, але було вже запізно.
БАХ. БАХ. БАХ.
Пролунали перші постріли, відлунюючи з усіх боків тронної зали.
Вода з мармурової підлоги вирвалася бурхливим струменем, утворивши бар’єр між нею та шеренгою озброєних вартових. Кулі влучили у бурхливий потік і сповільнилися, марно занурюючись у рідку стіну, але все ж пробилися крізь магію.
Дрейвін рушив, не замислюючись, простягнувши руку до неї, але паніка охопила його, коли Атлас зреагував. Його тіні вистрілили до неї звивистими щупальцями, намагаючись схопити її за щиколотки ззаду.
Езміра миттєво це відчула і повернула руку до його брата.
Чорт.
Потік тріскучої блискавки вистрілив, націлившись на його груди. Атлас ледь встиг підняти свій щит з підлоги, перш ніж її магія врізалася в нього, відкинувши його назад на колону з огидним тріском.
Від цього звуку у Дрейвіна перевернулося в шлунку, але Атлас майже миттєво піднявся з землі за допомогою Елоувінн.
Погляд Езміри зустрівся з поглядом Дрейвіна, її очі блищали, наче глибини бурхливого моря.
І тоді повітря розірвав єдиний різкий тріск —
БАХ.
Вона відсахнулася, з її вуст вирвався приглушений звук, і весь світ Дрейвіна завмер.
Повітря застигло в його легенях, коли куля влучила в ціль. Його шлунок перетворився на камінь. Кров розлилася по боці Езміри, темна на тлі її шкіри, коли її сяйво згасло. У мить ока перед ними з’явилася не Каліпсо, а образ його Дикого Полум’я. Наче вона втратила свою силу від удару, тепер виглядаючи смертною перед усіма ними.
Езміра випустила пронизливий крик, і група вартових кинулася вперед.
Пролунав ще один постріл. Вона пригнулася, обернувшись, але куля влучила в ціль, пробивши їй стегно.
Атлас знову націлив димлячу зброю, його вираз обличчя був холодним.
— Тепер ти вже не така непереможна, чи не так?
Гнів пронизав Дрейвіна, як дикий вогонь. Перш ніж його брат встиг вистрілити знову, він рушив уперед.
— Чорт!
Езміра наближалася до дверей, але кульгала.
Вона мала вибратися звідси. Він мав вивести її, перш ніж вони знайдуть спосіб її вбити.
Дрейвін кинувся до неї, а з його долонь виривалося полум’я, розганяючи повітря теплом і відкидаючи вартових назад.
Езміра хиталася на ногах, притискаючи руки до ран. У мить, коли її коліна підкосилися, він кинувся до неї, встигнувши підхопити її, перш ніж вона впала на землю. Її шкіра була гарячою на дотик, але він одразу зрозумів, що це не від її звичної сили. Це було щось інше. Гарячкове й нестабільне.
Езміра підняла на нього погляд, її очі були розгублені, а подих — нерівний.
— Що ти…
— Допомагаю тобі, — перебив він, міцніше обіймаючи її за талію, а потім підхопивши на руки.
Вона застигла, її гордість боролася з очевидною агонією, що розривала її тіло.
—
Постав мене!
Дрейвін повернувся до дверей, обіймаючи її, коли вона намагалася вирватися з його обіймів.
— Тільки через мій труп.
— Це можна влаштувати, — різко відповіла вона, а він навіть не намагався приховати посмішку.
Він подивився на неї, як вона задихалася в його обіймах. Він не був упевнений, чи це від гніву, чи від болю. Можливо, і від того, і від іншого.
— Це
нічого
не змінює, — промовила вона крізь зуби.
Він бачив, що вона намагається зібрати силу, щоб використати її проти нього, але велсініт виснажив її.
— Я знаю.
Голос Атласа прорізав це божевілля.
— Дрейвіне, ти зраджуєш свою власну кров, хай їй грець!
Він проігнорував його.
— Я доведу тебе так далеко, як зможу, а потім ти втечеш. Ти розумієш?
Біжи
, чорт забирай. Велсініт може бути в кожному куточку цього клятого міста, Езміро. І це явно послабило тебе.
Вона з огидою скривила губи, але не промовила ні слова.
— Скажи, що ти розумієш, інакше я тебе не відпущу, — закінчив він.
Втім, він і не хотів її відпускати.
Езміра розтулила губи, дивлячись на нього, на його руки й одяг, змочені її кров’ю.
— Я розумію.
Дрейвін знову звернув увагу на двері й зробив перший крок у їхньому напрямку.
— Хороша дівчинка. — Вона презирливо скривилася й у відповідь спробувала вирватися з його обіймів.