Страница 35 из 201
Езміра заплющила очі, і вода затремтіла, відбиваючи її душевний біль, коли в її голові продовжували миготіти образи. Вона ледь усвідомила, що її сила відпустила горло Атласа, коли його тіло впало на підлогу.
— Не будь слабкою.
Не відступай тепер
, —
благала Каліпсо.
Вона стиснула щелепи, коли нарешті змусила себе знову зустрітися з його поглядом.
— І так, Дрейвіне.
Саме
тому я тут… — Езміра нахилила голову набік, намагаючись заспокоїти своє серце, що шалено билося. — Щоб убити тебе.
Її руки вистрілили вперед, і струмінь морської води, гострий як гарпун, ринув у бік грудей Дрейвіна.
А потім —
БАХ
.
Біль пронизав її руку.
Сила удару обернула її тіло, і смертельний удар, спрямований на Дрейвіна, збився з курсу. Водяний спис врізався в стіну позаду нього, розтрощивши камінь і пустивши тріщини вгору по стінах.
Езміра зашипіла, хапаючись за руку, де куля лише ковзнула по шкірі. Кров стікала між її пальцями, а блискавки в її венах згасали.
— Що, в біса? — прошепотіла вона, широко розплющивши очі й дивлячись на свою рану. Куля зачепила її, якимось чином прорвавши шкіру. А потім утворилося кілька крихітних чорних позначок, схожих на павутину, які потім розчинилися.
Велсініт.
— Атласе, ні! — пролунав голос Дрейвіна.
Езміра різко повернула погляд на принца, який все ще лежав на землі, тримаючи в руці мушкет, спрямований на неї, а з дула випаровувався дим.
На мить усе завмерло
.
Її зір затуманився по краях, коли в неї закралася небезпечна думка, схожа на сумнів. Біль пронизував її тіло, випалючи кожен нерв і кожен подих, поки її божественна сила спрямовувала всю свою енергію на зцілення.
Її очі розширилися, коли вона побачила, як рана виштовхує оніксове прокляття з її вен і швидко загоюється.
Це щось нове.
— Це неглибокий поріз, —
сказала Каліпсо слабким голосом.
— Якщо велсініт не буде негайно вигнаний з нашого тіла, ми не зможемо повністю загоїтися.
— Ти щойно це зробила?!
— викрикнула Езміра. —
Що ще ти вмієш робити, про що я не знаю?
— Зараз це не має значення. Нам пощастило. Ми мусимо йти.
— Ще ні
.
—
Вона мусила довести це до кінця.
— Ти граєш нечесно, принце, — голос Езміри був смертельно спокійним, коли вона повернулася до Атласа, випрямивши спину.
Тіні схопили її за зап’ястя. Притиснули до місця, ніби прибили до підлоги. Її сила здавалася віддаленою, наче вона намагалася вхопити дим зламаними пальцями, але вона все ще була там. Похована під болем, млява й нечутлива.
Дрейвін відвернувся від неї і побіг до свого брата.
З її горла вирвалося уривчасте гарчання, коли вона боролася проти тягаря, що тягнув її вниз, наче якір. Магія Каліпсо жила всередині неї, в її кістках, крові, кожному подиху. Це було те, ким вона була, і зараз це було єдине, що утримувало її від смерті в цьому занедбаному богами місці.
Вона згадала те, чого навчилася в Мейрінісі: поранення, завдане велсінітом, було смертельним для магічної істоти, але для бога — лише в тому випадку, якщо куля влучила в серце.
Якби та куля пробила їй груди, вона б тут же впала мертвою.
Паніка стиснула їй горло, коли Атлас підняв мушкет.
— Попрощавай, суко.
Езміра спробувала зібрати всю свою силу, не зважаючи на те, що може загинути разом з ними, але її заклик залишився без відповіді. І тоді вона могла б присягнутися, що чує, як Дрейвін кричить її ім’я.
Але все навколо почало розчинятися. У свідомості виникло дивне відчуття.
Наче чиїсь кігті роздирали її розум. Вона спробувала випустити блискавку просто в спадкоємця Лефайріну. Та раптом помітила рух на помості. Її шлунок стиснувся.
Тіла короля Роу там уже не було, згорнутого в купці власної слини та екскрементів.
Дрейвін тепер сидів на троні свого батька, а золота корона заплуталася в його темному волоссі. Але це не те, від чого у неї підступила жовч до горла.
Серіна сиділа у нього на колінах, одягнена в те саме ефірне, прозоре плаття, яке було на Езмірі, коли вона прибула до Лейфайріну. Очі і Серіни, і Дрейвіна були прикуті до неї. Ноги її сестри були широко розсунуті колінами Дрейвіна, його рука обіймала її стегно, а пальці іншої руки були на її кліторі.
Серіна вигнула спину й притулилася до його грудей, її ноги якось розсунулися ще ширше, а його пальці блищали у тьмяному світлі щоразу, коли вислизали з неї. Вона випустила стогін, відкинувши голову назад на його плече.
Губи Дрейвіна вигнулися в дикій посмішці, а його очі
все ще
були прикуті до Езміри.
— Як ти взагалі могла подумати, що це будеш ти? Єдине, на що ти здатна, — це руйнування.
У його голосі відчувалася жорстокість, якої вона ніколи раніше в нього не чула, і вона, здавалося, лунала навколо неї.
Езмірі хотілося блювати. Серце билося об ребра, пульс гуркотів у вухах так голосно, що вона думала, ніби оглухне. Вся кімната крутилася; все навколо неї було лише розмитою плямою, крім помосту, де вони сиділи на троні.
Вона думала, що її тіло спалахне, коли невблаганний гнів палив її зсередини.
— Ти,
сучий сину
! — заревла Езміра.
Вона зробила крок уперед, готова кинути на нього кожну краплину магії, що в неї залишилася, сподіваючись, що цього вистачить, щоб убити його.
Але її крок обірвався, а очі спалахнули.
Перед нею стояв Сайріс Блеквуд, кров просочувалася крізь його пальці, коли він стискав груди. Її батько стояв посеред тронної зали з мечем, що стирчав з його серця.
Вона розтулила губи від невіри, і з нижніх вій скотилася одна сльоза.
— Батько? — прошепотіла вона. Побачивши його, вона затамувала подих.
— Моя Езмі.
Її кров застигла.
— Ти дозволила мені померти. — Його слова були важкими, а червона кров продовжувала литися на підлогу біля його ніг. — Як ти могла?
Езміра відчайдушно похитала головою, відступаючи від нього, від його слів, від тяжкості його погляду.
— Ні, я намагалася...
— І не впоралася. — Його голос був суворим, сповненим горя та розчарування. Це був не голос її батька, а її капітана. — Ти мала боротися завзятіше. Ти дозволила собі відволіктися. І то ще й через чоловіка.
Це звинувачення пронизало її серце, наче ніж.
— Я… — голос її затремтів, коліна підкосилися.
Щось глибоко всередині неї розбилося
.
Вона навіть не думала, що там ще щось залишилося, що можна розбити, але вона помилялася. Дуже сильно помилялася.