Страница 34 из 201
— Ти навіть не уявляєш, чого я хочу, Дрейвіне Роу. — Ці слова вирвалися з її вуст майже гарчанням.
Як він
сміє
навіть припускати, що знає, чого вона хоче?
— Досить цього, Дрейвіне. — Атлас підвівся на ноги, в його очах палала лють. — Якщо ти не здатен убити її, то це зроблю я.
Езміра цмокнула.
— Ну-ну, принце. — З підлоги вирвалася вода, схопивши Атласа, наче щелепи хижака, і піднявши його в повітря. Він борсався й кричав, коли вода обвила його шию, наче зашморг.
У руках Дрейвіна знову зарипів вогонь. Він дихав нерівно, але не нападав.
— Відпусти його. Я не хочу з тобою битися, — сказав він, голос його став тихішим, майже благальним. — Є інший вихід.
Вона нахилила голову, посміхаючись.
— Тобі варто було подумати про це раніше. До того, як ти дозволив своєму батькові вбити мого. — Спогад про його губи на губах Серіни знову сплив, і гострий біль пронизав її груди. — Серед багатьох інших речей.
Вона стиснула кулак, і вода розсунула губи Атласа, готуючись прорватися в його горло, так само, як це сталося з королем.
— Я нічого не дозволяв! Езміро, не роби цього. Дай мені пояснити! — У Дрейвіна в очах палало полум’я, коли він наближався до неї, майже скорочуючи відстань між ними. — Дике Полум’я…
Це. Прізвисько.
Від його прізвиська для неї вся зала затремтіла, і її сила вибухнула разом із криком, що вирвався з її горла. Вода, вітер і блискавки тепер кружляли навколо них у бурхливій бурі, а волосся обох розвівалося в усіх напрямках.
Але Дрейвін не виявив ані краплі страху. Він стояв, випрямившись, ніби прийнявши долю, яку вона так відчайдушно прагнула йому приректи, а його очі, кольору віскі, були прикуті до її.
— Я не хочу заподіяти тобі болю, — зізнався він, перекрикуючи ревіння її бурі.
З її вуст вирвався злісний сміх.
— Чому ти думаєш, що ще можеш? — Срібло спалахнуло в її очах, освітлюючи його обличчя. — І не забуваймо… Я б знищила це королівство за набагато менше.
— Езміро… — Полум’я побігло вгору по руках Дрейвіна. Випрямивши плечі, він відсунув одну ногу назад, зігнувши коліна — його бойову стійку вона знала надто добре зі спарингів у садах Мейрінісу. — Візьми мене замість нього. Це мене ти хочеш скривдити. Відпусти мого брата і візьми мене. Роби що завгодно, але заради любові до кожного клятого королівства, будь ласка, відпусти Атласа.
Відчай у його голосі був комічним. Ось він. Благає. Просить за життя рідної людини. Так само, як вона колись благала за свого батька. Дрейвін знав, що означало для неї віддати йому своє серце. Знав, як важко їй було довіряти і що означало для неї покласти цю довіру на нього. І тепер будь-яка любов, яку вона відчувала до нього, згоріла до попелу в тій крипті, коли її тіло відродилося.
Езміра видихнула, відчуваючи тягар його зради, що тиснув на її груди.
— Я не хочу тебе, Дрейвіне. Більше не хочу. — Слова були м’якими. Безжальними й остаточними.
Езміра не проґавила, як його голова трохи сіпнулася назад, ніби її слова завдали цілком реального удару.
— Але не хвилюйся. Твій час настане, так само як і його.
Вона не дозволила собі перейматися болем у його очах, викликаним її зізнанням, і в ту мить, коли слова зірвалися з її вуст, магія, що оточувала їх, вибухнула
.
У відповідь полум’я Дрейвіна спалахнуло, закрутившись у її бік, наче жива тварина. Мармурова підлога тріснула від спеки, гобелени на стінах згоріли до попелу, а саме повітря затремтіло під натиском цієї сили.
— Нарешті, — посміхнулася вона.
Її вода з гучним
шипінням
зіткнулася з його вогнем, коли їхні сили вступили в сутичку. Вона повернула руки, і її магія цілком поглинула полум’я.
Дрейвін кинувся на неї, але її водяні змії обвилися навколо його щиколоток і відтягнули його назад, змусивши перекинутися по обпаленій підлозі.
Езміра завдала ще одного смертельного удару, і він ледь встиг підняти вогняний щит, підводячись на ноги. Полум’я тріщало між ними, а пара виривалася густими, задушливими хмарами, огортаючи кімнату туманом. Підлога під ними шипіла, а повітря наповнилося різким запахом солі та диму.
Але Дрейвін не атакував, а лише відбивав її удари.
Чому, блядь, він не нападає?!
Езміра звузила очі, стиснувши кулаки, і почала обходити його по колу.
— Бийся зі мною, — вимагала вона. — Бийся, ти, клятий боягузе!
Дрейвін не відповів. Він лише стояв на місці, у його руках мерехтіло полум’я, а очі впивалися в її, коли його груди підіймалися й опускалися.
Езміра викривила губи, оголивши ікла.
— Ти навіть не спробуєш? — Її подих був різким, прориваючись крізь зуби. —
Ти
жалюгідний
.
Його очі, всіяні золотими іскрами, зустрілися з її поглядом. У них ховалося щось невимовне.
— Я не буду з тобою битися.
Ці слова змусили її гнів повністю поглинути її.
— Ти не маєш права це вирішувати! — Вона не дозволить йому позбавити її ще чогось.
Її магія піднялася з підлоги, кружляючи й огортаючи його тіло, як вона зробила це з Атласом. Тільки Дрейвін залишався абсолютно нерухомим.
— Ти тут, щоб убити мене, Дике Полум’я? — Вогонь закрутився золотими стрічками навколо рук Дрейвіна, перетворюючи воду на пару, яка мала б розплавити плоть з кісток.
Езміра зціпила щелепи й відвела погляд на підлогу.
— Подивись на мене! — вимагав Дрейвін, і вона зненавиділа себе за те, що миттєво підкорилася. — Частина мене вже померла того дня під водою. Того дня, коли я побачив у твоїх очах, що втратив тебе.
Її пульс гримів, а зір затуманився від люті та горя.
— Ти не маєш права так говорити, Феніксе, — прокричала вона, і відлуння її голосу затремтіло в кімнаті. Блискавки танцювали вздовж її рук, чекаючи, щоб вдарити.
— Розкажи мені ті брехні, які вона тобі розповіла! — гримнув Дрейвін. — Розкажи мені, що, за словами Серіни, сталося того дня.
Її груди стиснулися, руки тремтіли вздовж тіла.
— Їй не треба було мені нічого розповідати! Я бачила це на власні очі. Я бачила, як твої руки були на ній. Чула стогони моєї сестри, коли твої губи були на ній, ще набряклі від поцілунків зі мною!
Вона все ще бачила це в глибині свідомості, хоч як би не намагалася вигнати цей образ. Його руки пестили Серіну так само, як колись пестили її.
Кожен подих був важким, пекучим у горлі, коли вона стримувала сльози.
— А потім ти
пішов
!