Страница 33 из 201
Глава 21
РОЗДІЛ 10
ЕЗМІРА
Езміра дивилася на бездиханне тіло короля Роу. Він звалився на свій величний трон, наче викинутий на берег труп. З його понівеченого тіла все ще капала вода, змочуючи його груди й збираючись калюжею біля ніг.
Вона мала б відчувати себе переможницею. Каліпсо повернула те, що було вкрадено в Езміри, у розплаті, на яку давно настав час. Король вкрав у неї все, а тепер вона вкрала останній подих з його легенів.
Але коли реальність дала про себе знати, це не здавалося тріумфом.
Це відчувалося…
порожньо
.
Бо хоч Езміра й отримала саме те, чого хотіла, й зробила саме те, що обіцяла, це не заповнило величезну рану в її грудях. Вбивство короля не повернуло Сайріса, і її екіпажу все ще не було видно.
Вона все ще була зовсім сама, за винятком Серіни, яка чекала на її повернення в Мейрінісі.
— Ти ніколи не самотня, —
сказала Каліпсо.
— Я тут, і ми повернемо те, що в нас обох вкрали.
Її серце гупало, але обличчя залишалося незворушним, коли вона дивилася на чоловіка, якого вбила.
—
Ми це зробимо
, — відповіла вона.
Гнів знову заполонив її після слів богині, і край її поля зору прояснився, відкривши решту зруйнованої тронної зали. Її пальці здригнулися, а сила все ще пульсувала в повітрі навколо, наче невидимий струм.
Потім її погляд зустрівся з очима Дрейвіна, і вона помітила жорстокі шрами, схожі на сліди від пазурів, які тепер спотворювали одне з його очей. Вона замислилася, як це сталося, і побажала, щоб вона була тією, хто завдав йому цю рану.
Він просто… дивився на неї.
Його погляд, кольору віскі, був нерозбірливим, затьмареним тим, що, як вона могла припустити, було шоком.
— О, вибач, коханий, — промурмотіла вона, випрямивши спину й зробивши крок до нього. — Можливо, ти мене не впізнаєш.
Постать Езміри затремтіла, срібне волосся за лічені секунди змінило колір з місячного на колір північного неба. Татуювання, що вилися вздовж її рук, зупинилися і засяяли своїм старим багряним відтінком. Її прозора сукня перетворилася на пишну блузку, стягнуту корсетом, а шкіра її ніг зникла під чорними шкіряними штанами та високими чобітьми. І з глузливим підморгуванням на її голові з’явилася капітанська шляпа.
Вона кинула йому хитру посмішку, і обличчя Дрейвіна зблідло, а рот роззявився від подиву.
Езміра сказала собі, що їй байдуже, що він думає. Що його думка про неї більше не має значення і ніколи не матиме.
То чому ж її груди стиснулися під його поглядом? Незважаючи на це, її злісна посмішка залишилася на місці.
— Він покинув тебе, —
нагадала їй Каліпсо.
— Так само, як
Айра
зради
в
мене. Не. Смій.
Піддаватися
.
Перш ніж Езміра встигла це усвідомити, Атлас порушив тишу різким, лютим гарчанням.
— Ти, зрадницька
вбивця
! — Тіні бурхливо закрутилися навколо ніг Атласа, коли він стиснув рукоятку меча.
— Спокійно, принце. — Вона нахилила голову, відкинувши плечі назад.
— Атласе, — попередив Дрейвін. Краєм ока вона побачила, як він зробив крок до них, витягнувши одну руку.
— Ні. — Атлас похитав головою. — Я збираюся відправити цю сучку туди, де їй і місце. Назад у глибини. До біса, до того чудовиська, яким вона є.
Кожне слово було просякнуте отрутою.
Око Езміри сіпнулося.
Чудовисько.
Атлас помітив, як змінився її вираз обличчя, і не зупинився, наблизившись до неї, коли вона стояла посеред кімнати.
— Ти завжди будеш лише цим. Чудовиськом. Звіром. Чортовою безбожною
тварюкою
.
Вона стиснула щелепи, зморщила брови, намагаючись вгамувати дихання. Кімната затремтіла під її силою, зі стелі посипався пил, а коштовності на люстрах над головою задзвеніли.
— Атласе, зупинись! — загорлав Дрейвін, а на кінчиках його пальців уже шаленів вогонь.
Езміра бачила по його обличчю, що він не знав, що робити. Ймовірно, він намагався придумати спосіб заманити її в пастку.
Вологість у повітрі зросла, і великі колони, що вишикувалися вздовж зали, заскрипіли, коли морська вода просочилася крізь тріщини в камені.
— Як я щойно повідомила вашому татку… я
—
богиня, — гостро посміхнулася Езміра. Її магія вирувала, дряпаючи краї її пазурів, благаючи про звільнення. — Але якщо ти вважаєш мене монстром, принце, — тихо сказала вона, піднімаючи руку, — то дозволь мені показати тобі, якою жахливою я можу бути.
— Езміро,
ні
... — Дрейвін кинувся до неї, але його благання перервав рев води, коли тронна зала вибухнула.
Щупальця темряви хльоснули повітря, тягнучись до її горла.
Та щойно вони торкнулися її, зашипіли й випарувалися, перетворюючись на чорний туман, наче сіль у повітрі роз’їдала їх кислотою.
— Святий проклятий Айро… — видихнув Дрейвін, різко зупинившись.
Вона різко повернулася до нього.
— Взагалі-то, Каліпсо.
Атлас загарчав, вже витягнувши меч, по лезу якого тріщала темна магія.
І тоді він кинувся на неї.
Легким рухом зап’ястя вона змусила воду закрутитися з мармурової підлоги — звивиста змія з рідини, яка влучила в нього, перш ніж він встиг навіть замахнутися. Атласа відірвало від підлоги й жбурнуло в колону з такою силою, що камінь тріснув. Він закашлявся, намагаючись вдихнути, але вона тримала його притиснутим, а вода стискала його груди, наче залізні лещата.
Між ними вибухнула пекуча стіна вогню.
Дрейвін.
Вона обернулася до нього, на кінчиках її пальців затанцювали іскри блискавок, готові в будь-яку мить вирватися назовні.
Він похитнувся назад, широко розплющивши очі від її вигляду. Вона уявила, що її власні очі яскраво палають, коли сріблясте сяйво падає на підлогу перед нею.
— Езміро, припини це! — крикнув Дрейвін, і його голос затремтів. — Тобі не обов'язково це робити!
Вона скривила губи.
— Хіба?
Раптовий гуркіт розітнув залу, коли вона жбурнула його брата на підлогу, звільнивши з водяної хватки. Пролунав задиханий кашель, але вона ледь кинула на нього погляд.
Дрейвін все ще дивився на неї, роблячи невеликі кроки в її бік, ніби вона була загнаною в кут твариною, яку він намагався ув’язнити. Він опустив стіну полум’я, але воно залишилося на кінчиках його пальців, ніби не знаючи, чи боротися, чи благати.
— Ти вбила короля. Ти отримала те, що хотіла. — Він підняв до неї руку, і полум’я на ній згасло. — Тепер, будь ласка, Езміро. Відпусти Атласа. Відпусти
Лефайрін
.