Страница 25 из 201
Глава 18
РОЗДІЛ 7
ДРЕЙВІН
Дрейвін і Атлас майже не розмовляли всю дорогу до його покоїв. Коли вони нарешті дісталися туди, Атлас наказав вартовим забиратися геть і попередив їх мовчати про все, що вони бачили. Після цього він грюкнув дверима просто їм перед носом.
Елоувінн, майбутня дружина Атласа з ельфійського королівства Сумней, стояла біля каміна, де тихо потріскував вогонь. Її руки були акуратно складені перед собою, але Дрейвін помітив, як її погляд мигцем ковзнув у його бік, оцінюючи й обмірковуючи.
Дрейвін зробив кілька кроків у її бік, але зупинився на півдорозі, відчуваючи себе ніяково під її золото-зеленим поглядом.
— Перепрошую за обставини нашого знайомства, міс. Я Дрейв...
— Я добре знаю, хто ти, Дрейвіне. Я була там, під час тієї рятувальної місії. Це я лікувала твої численні рани. Вибач, що мене не було поруч, коли ти прокинувся.
Він нахмурився, почувши її різкі слова.
Вона нахилила голову набік, продовжуючи оцінювати його.
— Мене звати Елоувінн Еверхартт. Приємно нарешті познайомитися з вами особисто, ваша високосте.
У її тоні відчувалася якась гострота, яку Дрейвін не міг розпізнати, але коли він поглянув на Атласа, то побачив у сірих очах брата лише гордість, коли той дивився на свою наречену.
Атлас повільно видихнув, наближаючись до них.
— Ти хоч уявляєш, що ти наробив, Дрейвіне? Ти ледь не вбив його! — вигукнув він, роблячи крок уперед. — Схопив короля за горло. Боги, ти що, хочеш померти?
Дрейвін не здригнувся.
— Як я вже казав… він заслуговував на гірше.
Губи його брата стиснулися в тонку лінію.
— Ми вже не хлопчаки, які влаштовують істерики. Ти не можеш дозволити собі діяти під впливом гніву.
Дрейвін презирливо скривився, провівши рукою по волоссю.
— Я мав би спалити його на місці.
Атлас видав звук протесту.
— І що б це дало?
Дрейвін відвернувся, стиснувши кулаки. Серце билося так, що заглушало розум, а гнів і далі тлів у ньому.
— Він убив Блеквуда.
Атлас підійшов ближче, знизивши голос.
— Ти так само добре знаєш, як і я, що батько чекав, коли ти зробиш помилку — щоб дати йому привід позбутися тебе. І ти був готовий дати йому цей привід через клятого короля піратів?!
— Твій спалах гніву вже коштував тобі його прихильності. Тобі пощастило, що він наказав лише одну ніч у підземеллях, — втрутилася Елоувінн, її голос був спокійним, але твердим.
Дрейвін без гумору розсміявся, повернувшись до неї.
— Ти думаєш, мені важлива його прихильність?
— Ні, — сказав Атлас, ставши між ними, щоб захистити її. — Але тобі не байдужа
вона
.
Елоувінн відкинула голову назад, очі спалахнули.
— Вона
? Хто вона?
Дрейвін видихнув, шукаючи слова.
— Вона…
— Вона — та сука, яка викрала його й забрала на свій корабель тієї ночі, — перебив його Атлас.
Дрейвін обернувся до нього, роззявивши рота.
— Ти, бляха, жартуєш? Ніколи більше так її не називай.
—
Він намагався приховати жар, що палав у кінчиках його пальців.
— Ніколи
.
— Це правда. Вона саме така, — заступилася за Атласа Елоувінн.
— Все набагато складніше, ніж ви думаєте. І якщо не заперечуєте, це сімейна справа, — прогарчав Дрейвін.
— Вона стане моєю дружиною, Дреє. Елоувінн залишається.
Дрейвін перевів погляд через плече Атласа й зустрівся з її очима. У них палав той самий впертий виклик, який він надто добре знав, такий схожий на погляд Езміри.
Нехай боги допоможуть усім їм, якщо ці дві жінки колись зустрінуться
.
Він випустив довгий подих.
— У неї є ім’я. Езміра. І я був її бранцем... допоки не перестав ним бути. — Він знав, що ці слова були ледь переконливими. — Це дуже довга історія, але вона в біді. Ми знайшли Мейрініс, і вона досі там, внизу. Я не можу її покинути. Я не зроблю цього.
Очі Дрейвіна палали — не вогнем, а чимось глибшим, чого він не міг назвати.
— Езмірі потрібна наша допомога, — продовжив він. — До речі, це король винен у тому, що ми опинилися там. Якби він не був таким жадібним козлом, який вимагав відповідей про Мейрініс, я б і не опинився з нею. А тепер він не зупиниться, доки не забере у неї все.
Дрейвін придушив жахливі слова, що постійно спливали на поверхню його свідомості:
він уже забрав у неї все.
Усе, що в неї залишилося, — це її команда, і вони опиняться на шибениці, якщо Дрейвін не знайде способу їх визволити.
Елоувінн уважно подивилася на нього.
— Ти справді дбаєш про цю жінку?
— Так, — без вагань зізнався Дрейвін.
— А вона відчуває те саме? — втрутився Атлас.
У його пам’яті промайнула згадка про сповнені люті крижані очі, коли вона дивилася на нього з дверей його спальні в Мейрінісі.
— Я вже не так у цьому впевнений. — Його слова були ледь чутними.
Атлас підняв руки, супроводжуючи це розчарованим поглядом.
— Що за
фігня
, Дреє!
Дрейвін похитав головою.
— Не знаю, навіщо я витрачаю даремно слова. Мені вже байдуже, хто мені вірить.
Його брат підійшов до нього.
— Я знаю, що ти не брехун, Дрейвіне.
— Просто допоможи нам краще зрозуміти, — втрутилася Елоувінн.
Я знаю, що ти не брехун.
Це було протилежністю того, що всі інші говорили йому протягом усього його життя.
Тож він це зробив. Дрейвін ще раз розповів усе, що сказав Атласу на кораблі перед тим, як пришвартуватися в гавані Лефайріну, тільки цього разу значно детальніше — про те, як прокинувся на кораблі Езміри, про падіння в печеру, про спільну боротьбу з кречумсами, про знаходження Мейрінісу і крипти, що була там. І, нарешті, про те, що зробила Серіна, щоб підірвати довіру Езміри до нього. Через кілька годин після того, як він нарешті отримав її, Дрейвін відчув, ніби втратив усе, ще не встигнувши повністю це усвідомити.
Бо саме цим стала Езміра.
Усім.
Дрейвін ніколи не уявляв, що вона справді побачить його. Не Фенікса, про якого шепотіли у світі, чи маску, яку він так охоче носив, а сувору, незахищену правду, що ховалася під нею. Він завжди носив цю темряву, наче обладунок, дозволяючи страху та чуткам формувати того чоловіка, яким його вважало королівство — того чоловіка, яким його зробив король.
Та одним непохитним поглядом Езміра пронизала його наскрізь. І в глибині її чудових очей він побачив у дзеркалі ту саму запеклу й неприборкану душу, що відповідала кожній тріщинці в його власній.