Полум'я серед морів

Глава 16

РОЗДІЛ 5

ДРЕЙВІН

Замок розпливався перед очима Дрейвіна, поки він стрімко крокував коридорами. Свічки, що вишикувалися вздовж коридорів, бурхливо мерехтіли, коли він пробігав повз них, а їхнє полум’я нахилялося до нього, живлячись його гнівом. Його кров кипіла; вогонь звивався під шкірою, прагнучи вирватися назовні. І була лише одна людина, на яку він уявляв, що може виплеснути його.

— Зачекай! Дреє, зупинись на секунду! — вигукнув позаду Атлас, його брат і спадкоємець трону. Він звучав задиханим, намагаючись наздогнати його.

— Не роби нічого дурного! Чорт забирай, ти ж знаєш, який король, — додав Сем, його перший помічник, біжучи поруч з Атласом.

Але Дрейвін не слухав. Він не міг. У його вухах гудів шум, який, як він знав, не вщухне, доки король дихатиме.

Його батько вбив Сайріса Блеквуда.

Король Роу вбив батька Езміри.

І це все через Дрейвіна.

Після всього, після всіх попереджень, після всіх меж, накреслених на піску, його батько

все одно

перетнув їх. Дрейвін ніколи не повинен був залишати короля наодинці з Блеквудом. Він передбачав, що чоловіка будуть катувати, і не хотів брати в цьому участь. Але страта?

По його спині пробіг холодок, бо він точно знав, що зробить Езміра, коли дізнається.

І, боги, він її не звинувачував.

Боги

. Саме вони й затягли їх усіх у цю халепу. Бо якби Айра, Вайден і Вілейм не зрадили Каліпсо та Нейрісу майже тисячу років тому, вони б не опинилися в цій клятій халепі.

Дрейвін все ще мав би своє

Дике Полумʼя.

Або… або, можливо, вона взагалі ніколи б для нього не існувала. Він ненавидів те, що ця думка якось боліла сильніше за все інше.

Завернувши за різкий поворот, він грубо відштовхнув двох приголомшених слуг. Він ледь чув їхні крики, ледь відчував печіння в м’язах, коли рухався вперед, прямуючи до тронної зали.

— Брате, послухай мене! — Голос Атласа нарешті прорвався крізь туман. — Ти не можеш так просто увірватися. Нам треба подумати…

— Немає про що думати! — Дрейвін обернувся до них так швидко, що вони обоє ледь не врізалися в нього. — Король — вбивця! Мені байдуже, що Блеквуд був злочинцем. Наш батько забрав те, що не належало йому, а тепер сидить на тому клятому троні, ніби нічого не сталося. Проголошує себе клятим

героєм

!

Сем став між братами, намагаючись розтягнути їх.

— Ми знаємо, Дреє. Але ти маєш діяти розумно. Вриватися туди, викрикувати звинувачення… Це не змінить того, що сталося. Блеквуд мертвий, хай там як.

Дрейвін стиснув щелепи так сильно, що аж защеміло.

— Ні, але це може зупинити його від хвастощів щодо його смерті. Мені треба виграти час, перш ніж її лють досягне наших берегів.

Бо він знав, що король ще глибше вкрутить ніж, гарантуючи, що шкода буде незворотною. Його батько, найімовірніше, негайно оголосить про смерть Блеквуда всьому Раймеллу, вимагаючи тієї поваги, яку, на його думку, заслужив, хоча насправді все, що він зробив, — це провів незаконну, таємну страту в підземеллях власного замку.

І якщо Езміра ще не дізналася про це, то незабаром дізнається. А тоді вже ніщо не зможе зупинити бурю, яка насунеться слідом.

І Атлас, і Сем широко розплющили очі, почувши слова Дрейвіна, але той обернувся, не давши їм можливості заперечити, і розсунув плечем масивні двері. Вони ще не розуміли, до чого це все призведе. Вони не мали ні найменшого уявлення.

І ось він, чорт забирай, був там.

Король Роу ліниво сидів на троні, крутив вино у келиху, а на обличчі мав злісну посмішку. Його батько подивився на нього зверху вниз і посміхнувся.

— Ага. Боягуз повернувся.

Вогонь, що вирував у грудях Дрейвіна, загрожував поглинути його цілком. Світ навколо нього розмився, потонув у червоній імлі. Кров гучно гуркотіла у вухах, і перш ніж встиг подумати — перш ніж встиг себе зупинити — він уже рухався.

Дрейвін увірвався на помост, його губи скривилися, і з нього вирвалося гарчання. Король ледь встиг випростатися, як руки Дрейвіна вже стиснули його горло.

Навколо нього лунали крики, приглушені голоси, але він не міг розібрати жодного слова. Чесно кажучи, він і не хотів. Ймовірно, вони наказували йому відступити, а він, чорт забирай, не мав наміру цього робити.

Під долонями спалахнуло тепло, і він ледь стримував лють, ще сильніше стискаючи короля за горло. Його батько видав приглушений звук, келих вислизнув з його пальців і з гучним

брязкотом

розбився об підлогу; темне вино розлилося по каменю.

— Ти вбив його, — прогарчав Дрейвін, його голос став невпізнанним. Його полум’я благало про вивільнення, відчайдушно прагнучи поглинути

справжнього

монстра королівства, що був перед ним. — Ти засудив нас усіх.

Король вхопився за його зап’ястя, намагаючись вирватися. Але коли Дрейвін очікував побачити страх у його очах, він побачив щось інше.

Розвагу

. Навіть із стиснутим горлом губи його батька вигнулися в повільній, самовдоволеній посмішці.

— Дурний хлопчику, — прохрипів він, голос напружений, але глузливий. — Ти нарешті показуєш

справжнє

полум’я.

Дрейвін стиснув ще сильніше, його руки тремтіли від зусиль стримати пекло, що ревіло всередині нього. Перед очима затуманилося, дихання стало нерівним, перериваючим. Він хотів покінчити з ним. Хотів спалити короля зсередини. І більше за все він хотів змусити його страждати так, як страждатиме Езміра, коли дізнається⁠…

— Відпусти його!

Рука міцно вчепилася йому в плече. Атлас смикнув його, намагаючись відтягнути назад, але Дрейвін міцно встояв.

— Зроби це, — глузував король. — Спали мене,

хлопче

. Доведи їм, що ти — той монстр, якого боїться королівство. Доведи їм, що чутки про Фенікса — правдиві. — Його маленькі очі звузилися. — Вбий мене так само, як ти вбив свою

матір

.

Від цих слів у Дрейвіна в голові все спорожніло. У його свідомості промайнули спогади про ревуче пекло, що охопило покої його матері. Про короля, який у гніві вдарив її, і про вираз страху на її обличчі, коли вона притиснулася до свого чоловіка. А потім — про похмуре змирення в її очах, коли дим і полум’я охопили і її, і Дрейвіна, щойно король втік із кімнати. Тільки Дрейвін вийшов неушкодженим, а король отримав лише опіки на передпліччі, тоді як його мати заплатила за його помилку життям, задихнувшись від диму. Лікарі нічого не могли вдіяти.

У руках Дрейвіна спалахнув вогонь, який обпалив тканину коміра короля, а потім перетворив її на попіл.