Страница 19 из 201
Глава 15
РОЗДІЛ 4
ЕЗМІРА
Хвилі розбивалися об скелі, поки Езміра стояла на краю урвища й дивилася на безкраї простори води. Вітер завивав навколо неї, заплутуючи волосся, яке, здавалося, світилося під місячним сяйвом, а на губах залишався присмак солі.
Її екіпаж або полонили, або вбили. Але хто це зробив?
Езміра пірнула у воду, під час тридцятифутового падіння її тіло за лічені секунди змінилося. Холодні обійми моря огорнули її, а світ над головою поринув у темряву.
Вона обшукала морське дно, шукаючи що-небудь — підказки, уламки,
тіла
, але дно океану було мертво тихим. Коли раніше вона шукала свою команду, вона посилала імпульс сили, який розходився хвилями по океану, щоб відчути будь-який опір.
Езміра різко вдихнула через зябра і випустила той самий імпульс, і майже миттєво її очі розширилися від того, що вона відчула. Потужний поштовх хвостом змусив її повернути ліворуч, щоб слідувати за імпульсом, і проплисти крізь величезний кораловий риф.
І тоді її серце завмерло в грудях.
Удалині виринула величезна тінь, а потім у полі зору з'явився корабель. Він був оповитий колихаючими водоростями, а зграї риб пропливали крізь уламки, пролітаючи між зламаними балками та гнилими дошками.
«Нічний Привид» лежав на піску, наче повалена тварина. Одна щогла була зламана. Його корпус розірваний навпіл, наче величезна рана. Колись горді вітрила тепер нагадували примарні тіні самих себе — пошматовані безжальними течіями й тим, що відправило корабель на дно.
Езміра швидко похитала головою, не вірячи своїм очам, і широко розплющила очі від цього видовища. У неї в горлі утворився ком, коли вона повільно наближалася.
Що, в біса, тут сталося?
Її розум вів війну сам із собою. Корабель зазнав аварії, але слідів екіпажу все ще не було. Чи вони потонули? Чи їхні тіла забрала течія, а останки розкидало по морю?
Від цієї думки у неї скрутило шлунок.
Ні
. Вона відмовлялася в це вірити.
Езміра пропливла крізь уламки, прослизаючи між розбитими балками та поламаними дверима, шукаючи будь-які ознаки життя чи смерті. Гігантські дірки в правому борту корабля вказували на те, що тут застосовували гарматний вогонь. Але хто був би настільки дурним, щоб атакувати «Нічного Привида»? Не кажучи вже про те, що каюта капітана була дивно незайманою, ніби той, хто це зробив, не шукав цінностей.
Це означало, що вони шукали щось інше.
Або когось.
В її уяві з’явилося обличчя Дрейвіна, і вона розтулила губи.
Її шлунок здригнувся, коли вона змусила себе заглибитися в уламки; вона мусила щось знайти. Будь-яку ознаку того, що її екіпаж вижив.
Але корабель був порожній. Не було ні плаваючих трупів, ні кісток, затиснутих під розбитим корпусом.
Нічого.
Езміра стиснула щелепи, а з боків шиї від роздратування роздулися зябра.
— Море належить нам
.
Езміра обернулася, здіймаючи хмару бульбашок, широко розплющивши очі.
Що, в біса
?
— Кожна істота і кожне судно в ньому підкоряються
Нейрісі
та мені, і тепер це поширюється й на тебе. Звернися до нашої сили, і я тобі покажу.
Це Каліпсо зараз до неї
зверталася
? Їй це не подобалося. Анітрохи. Езміра думала, що чула чийсь голос, коли Мейрініс піднявся, але вирішила, що це її уява з нею грає.
— Як давно ти можеш чути мої думки?
—
Завжди
, моя маленька сирено, —
зізналася Каліпсо.
— Я завжди була поруч із тобою.
Цицьки, це було дратівливо.
—
Жахливо
, — прошепотіла Езміра в думках.
— Це не зовсім був мій вибір. —
У тоні Каліпсо відчувалася роздратованість.
— Ти хочеш знайти свою команду? Звернися до нашої сили
.
Що богиня намагалася сказати? І чому вона чекала дотепер, щоб заговорити?
— Моє терпіння вичерпується
.
Езміра пирхнула.
— І моє теж, — процідила вона крізь зуби, а з рота виривалися бульбашки.
Але вона вирішила спробувати прислухатися.
Поки Езміра зависла в темній безодні океану, вона заплющила очі й простягнула руку — не фізично, а за допомогою чогось прадавнього. Сила зібралася в ній, розходячись назовні невидимою хвилею, що пробігала крізь воду, наче прискорений пульс. Це не було схоже на звичайний заклик, який вона робила. Це було щось глибше — щось, що з’єднувало її з безоднею так, як вона не могла пояснити. Воно поширювалося морем, прослизаючи між течіями, пронизуючи косяки риб і огортаючи руїни, вкриті коралами.
— А тепер відчуй.
Вона затамувала подих у зябрах, відчуваючи, як вода несе відлуння життя. Якби її екіпаж був тут, якби їхні тіла опустилися на дно її моря, вона б їх відчула. Так само, як завжди відчувала мінливі припливи, тягу місяця та істот, що чатують у безодні.
Але нічого не сталося. Не було ні знайомої присутності, ні характерної ваги потопельників. Пульс повернувся до неї порожнім.
З горла Езміри вирвався грубий і розбитий крик, звук якого заглушила вага води. Це був не просто крик, а розрив у самій її душі. Це була ще одна її поразка, а втрата екіпажу додаткове розчарування, якого вона просто не могла витримати. Звук, що вирвався з її грудей, був надто первісним, щоб бути людським, і Езміра могла б присягнутися, що маленький острів затремтів навіть за сто ярдів від неї.
Вона заплющила очі, і її голос стих, залишивши навколишню воду в повній тиші. Відсутність звуку раптом стала моторошно оглушливою.
Чи вони просто були поза її досяжністю? Ніздрі Езміри роздулися, придушуючи наростаючу паніку. Якщо їх тут не було, то вони були десь. І вона їх знайде.
Її пальці стиснулися в кулаки, коли вона боролася з хвилею емоцій, що загрожували поглинути її.
Гнів. Страх. Відчай.
Езміра попливла назад, зависнувши над уламками і дивлячись зверху на свій зруйнований корабель. Вона всім своїм єством відчувала, що її екіпаж не загинув. Але чи благають вони зараз про смерть у руках тих, хто їх захопив, — це вже інша історія.
Тут було задіяно щось більше. Хтось їх викрав, і вона розірве море на шматки, якщо доведеться, аби їх повернути.
У її грудях наростало повільне, пекуче тепло, що розходилося назовні, наче полум’я та розсіяні блискавки. Сила пульсувала в ній, а океан чекав на її наказ.