Страница 18 из 201
Вітер не ніс жодних голосів, не було ні сміху, ні бурчання її людей, ні мерехтіння багаття, що горіло б на тлі темного неба. Шлюпка, яка доправила їх на берег, зникла. А її корабля й досі ніде не було видно.
Неприємне відчуття в шлунку посилилося.
Езміра стиснула кулаки, її кігті впилися в долоні. Після всього, що вони разом пережили, вони справді просто покинули її? Скільки часу вони чекали, перш ніж піти? І чи вижили Джак, Рен та Рівен після обвалу?
Серце Езміри калатало, коли вона крокувала вглиб суші, гострим поглядом оглядаючи скелястий берег. Вона не хотіла в це вірити, ще не зараз. Вона знала, що її екіпаж був відданий, але вони пробули там
тижнями
. Можливо, вони вирішили, що вона загинула.
Езміра наближалася до входу в печеру, коли помітила темні плями на камені.
Вона зморщила брови, примруживши очі, дивлячись на сліди, що тягнулися зсередини печери. Вона підійшла до них, нахилилася і провела рукою по майже чорній плямі, а потім оглянула червоний відтінок, що тепер забарвив її кінчики пальців.
Кров.
Це були сліди, залишені закривавленими черевиками. Але чиїми?
Езміра озирнулася на всі боки і зрозуміла, що сліди — не єдині залишки боротьби: зламане лезо, подертий клаптик тканини, заплутаний у висохлих водоростях, і…
За кілька метрів від неї її погляд привернув відблиск у місячному світлі. Вона підбігла до нього, обшукуючи землю. Подих у неї перехопило, коли її пальці торкнулися холодного шматочка металу.
Езміра піднесла прикрасу до обличчя, і її щелепа відвисла. У центрі її долоні лежало бронзове кільце, вкрите застиглою кров’ю.
У її голові промайнули золоті очі сови.
Джак.
Те, що його сережка залишилася тут, означало, що вони, мабуть, вижили після обвалу. Її погляд знову впав на криваві сліди, що вели від входу в печеру. Тоді вона зрозуміла, що це може означати лише одне.
Її команда не пішла.
На них влаштували
засідку
.