Страница 17 из 201
Глава 14
РОЗДІЛ 3
ЕЗМІРА
Посланниця
.
Слова Серіни, сказані напередодні, лунали в голові Езміри. Це було не те, чого вона очікувала. Вона стане представницею королеви, тією, кому довірять бути її голосом і діяти від її імені перед рештою Раймеллу, поки королівство знову повертається у світ.
Це мало б бути честю. Це мало б щось
означати
, але все, що вона чула, — це невимовна правда, що ховалася за цим титулом.
Повідок. Петля, накинута на її шию, що прив’язувала її до цього королівства, коли вона так прагнула лише одного — звільнитися від нього.
Звільнитися від
усього
. Від королівства, від Каліпсо і від горя, що загрожувало розірвати її на шматки.
Езміра сиділа на сходах палацу, вперше за кілька тижнів гріючись на сонці, стиснувши щелепи. Вона намагалася насолодитися теплом, яке воно дарувало її шкірі, але швидко усвідомила, що
це тепло
— це те, чого вона, ймовірно, ніколи більше не відчує.
І все ж вогонь всередині неї, той, що проніс її крізь зраду та душевний біль, горів надто гаряче, щоб його ігнорувати.
Вона повільно видихнула, відкинувшись назад на руки, придушуючи гнів, що вирував під шкірою. Її кігті один за одним клацали об кам'яні сходи.
Дрейвін Роу все ще був десь там.
Жи
вий.
Фенікс. Чоловік, який стояв поруч із нею і захищав її. Який шепотів її ім’я, наче молитву, і тримав її в темряві, обіцяючи спалити живцем кожного, хто перейде їй дорогу або погляне на неї з найменшим натяком на пожадливість.
Чоловік, який
покинув її
.
Езміра була настільки наївною, коли думала, що він буде боротися за неї — щоб довести, що він більше, ніж зрада, яку вона бачила на власні очі. Але замість цього він покинув її. Пішов через печери і зник без слова. Без попередження. Без листа.
Нічого
.
Біль від цього врізався в її серце, наче тавро.
Дрейвін пішов, а чоловік, який її виховав, найстрашніший пірат у королівстві, загинув у кайданах.
Езміра зробила свого батька Королем Морів, а все ж Сайріс Блеквуд помер як раб. І батько Дрейвіна, той смертний король-покидьок, був тим, хто пронизав його серце лезом кинджала.
Океан, що оточував королівство, здіймався, ніби реагуючи на її гнів, а хвилі ще сильніше розбивалися об відроджені скелі Мейрініса.
Езміра не здригнулася. Вона дозволила гніву наростати, заповнювати кожну щілинку її єства, доки не залишилося нічого іншого.
Її батько хотів би помсти, і саме вона її здійснить.
Фенікс вважав себе в безпеці за стінами свого замку, поза досяжністю того, що піднялося з глибин. Але вона знайде його. Езміра затягне його під воду і втопить під вагою його власних гріхів.
Їй не потрібен був ні трон, ні корона.
Езмірі потрібна була лише помста.
І вона її отримає.
Внизу вулиці вирували від руху, коли робітники розчищали уламки, ремонтували будинки і починали відновлювати те, що було втрачено з часом й додатково зруйноване під час підняття королівства на поверхню.
Було дивно бачити королівство таким. Місце, яке колись існувало лише у шепоті, у спогадах, що не належали їй, тепер було реальним під її ногами. Воно було поховане так довго, що навіть його мешканці стали привидами самих себе, чіпляючись за руїни минулого, вкраденого у них. Але тепер вони знову ходили під сонцем, піднявши голови, а їхні голоси лунали у туманному повітрі, коли вони кликали одне одного. Більшість, якщо не всі, ніколи раніше не бачили сонячного світла і не відчували його на своїй шкірі.
Езміра мала б відчувати тріумф. Саме за це вона та Серіна боролися. За це вона ледь не
загинула
, коли сила Каліпсо загрожувала поглинути її зсередини. Та, дивлячись на це, вона не могла позбутися відчуття, що вона — сторонній спостерігач.
Це ніколи не мало бути моїм.
А якщо й мало, то це життя було покинуте давно.
Езміра кинула виклик самим богам. І тепер, коли Мейрініс був тут, коли він знову дихав і був живим, вона відчувала себе… розгубленою. Вона не належала до цих вулиць, не так, як інші. Вона не виросла тут і не страждала під тягарем падіння королівства. Це місце не здавалося їй домом, і, можливо, ніколи не стане ним.
За хвилями на неї ще чекали незавершені справи. Кров, за яку ще треба було заплатити.
Езміра стояла б поруч із сестрою і виконувала б необхідну роль, але тепер у неї була своя мета. І коли настане час, вона її досягне.
Я не бачу на горизонті жодних кораблів, які б тебе шукали.
Слова Серіни, сказані раніше, викликали дивне печіння за очима. Езміра сподівалася хоча б побачити свою команду, але, можливо, Серіна мала рацію.
Адже екіпаж «Нічного Привида» складався з піратів.
— Пані Езміро? — Ззаду пролунав голос Брайар, її покоївки. — Вам щось потрібно? Ви вже кілька годин тут, а сонце опускається.
Езміра оглянула горизонт, який сонце забарвило у рожеві та золоті відтінки. Вона примружила очі, дивлячись на схід, і запитала:
— Брайар, ти не знаєш, як далеко звідси знаходиться острів із печерою?
Вода хвилювалася навколо сиренячої подоби Езміри, поки вона ковзала крізь море. Кожен помах її хвоста розсікав течії, мов лезо. Усе в її новій формі було значно потужнішим. Не лише її магія, а й м’язи та швидкість. І, хай будуть прокляті боги, вона навіть не могла знайти в цьому радості.
Косяки риб розбігалися, коли вона пропливала повз, їхні мерехтливі тіла зникали в блакитній порожнечі. Вага океану тиснула на неї, приносячи звичне заспокоєння, але буря, що вирувала всередині неї, не давала їй насолодитися тим спокоєм, який вона зазвичай знаходила у підводному світі.
Езміра шукала й шукала над собою нижню частину «Нічного Привида», але марно. Її горло стискалося з кожною миттю, а страх огортав її.
Вони справді мене покинули.
Так само, як це зробив Дрейвін.
Їй не знадобилося багато часу, щоб дістатися до острова з печерою. Коли вона виринула на поверхню, вдалині виднілися гострі скелі. Острів завжди здавався непривітним, але тепер, коли вона виринула біля бухти, він здавався порожнім.
Вона видерлася на скелі. Солона вода струмками стікала її шкірою, поки хвіст зникав, поступаючись місцем ногам, поки вона піднімалася на тверду землю. Її ноги торкнулися прохолодного, слизького каменю, а вітер розвівав її волосся, коли вона оглядала моторошно тихе узбережжя.
Не було ніяких слідів її екіпажу.