Страница 187 из 201
З темряви виринула постать, і один чоловік встиг вигукнути, перш ніж Атлас підняв меч і проткнув йому горло, а гаряча кров бризнула йому в обличчя. Він різко обернувся на задушливий хрип ліворуч. І побачив іншого воїна, притиснутого до стіни. Коліно Джака намертво втиснуло його в камінь, а кинджал уже по самісіньке руків'я сидів між ребрами.
Наступної миті поруч спалахнув Дрейвін. Наче живе полум'я в самісінькому серці пітьми. Вогонь поглинув ще одного вартового, перетворивши його на палаючий силует.
Четвертий чоловік спробував втекти, але Рен, Рівен і Сем опинилися поруч, загнавши його в кут. Рівен простягнув руку, і чоловік завмер, впиваючись пальцями в скроні, коли почав кричати від жаху, який ельф змусив його побачити в уяві. Тоді Сем кинувся вперед, його меч пронизав груди чоловіка, обірвавши його крики.
Зал тепер смердів димом і обвугленим м’ясом, вся команда була вкрита кров’ю, але жодна крапля не належала їм самим.
— Хтось напевно це почув, — сказав Джак, задихаючись, і сховав кинджал у піхви.
— Рухайтеся! — проревів Дрейвін.
Вони всі кинулися вперед, і Атлас дозволив цій люті пронизати себе. Самі стіни здавалися занадто вузькими, занадто задушливими для того, що палало в ньому. Зали звивалися вниз, світло морських вогників слабшало, повітря ставало холоднішим і вологішим, ніби сам замок намагався затягнути їх у свою гниль.
Нарешті вони дісталися залізних дверей, за якими, як він міг лише припустити, знаходилася замкова в’язниця. Двері були товстими, вкритими накипом, наче днище корабля, і зачиненими важким сталевим засувом.
Атлас загарчав, ударивши долонею по дверях, а тіні клацали, наче дикі собаки, навколо його чобіт.
Дрейвін тихо вилаявся.
Але тоді Джак зробив крок уперед, розправивши плечі з дратівливим спокоєм.
— Як я вже казав твоєму братові, — промовив він, крутячи кинджал, — замки ніколи не становлять проблеми.
Атлас нахмурився.
— Хіба що, звісно, навколо них танцюють твої тіні, — буркнув він.
Екіпаж випустив грубий сміх. Навіть Атлас ледь не посміхнувся, згадавши замок на камері Блеквуда у власному підземеллі.
Атлас нахилив голову набік, коли чоловік легенько подув на замок, і з його губ вирвався порив сильного вітру, що пронісся крізь метал. Пролунав різкий
тріск
, і за мить замок розламався навпіл, впавши на каміння з гучним брязкотом, що відлунило коридором підземелля, який тепер простягався перед ними.
Дрейвін притулив долоню до стіни, і полум’я заповнило кожну тріщину в камені та стелі, утворивши вогняні жили, що наповнювалися розплавленим вугіллям, освітлюючи шлях.
Нескінченні двері вишикувалися вздовж вузького коридору, кожна з яких мала великий замок, схожий на той, який вони щойно зламали. Ці камери відрізнялися від тих, що були в Лефайріні та в камері попереднього ув’язнення. Замість знайомих йому камер із ґратами тут були товсті залізні двері, що охороняли кожного в’язня.
Джак підійшов до нього і тихо свиснув.
— Це… це дуже багато замків.
Якщо його магія може зламати замки, то, можливо, моя теж.
Джак обернув кинджал у руці й хотів зробити крок повз нього, але Атлас підняв руку, щоб зупинити його.
Тіні зринулися, кинулися вперед, мчачи вздовж стін, а потім впилися в кожен замок. Вони вповзли в циліндри, підважуючи, ламаючи, розриваючи їх із виском металу.
Один за одним замки розривалися під какофонію лунаючих
дзенькотів
.
— Святі пекельні сили, — прошепотів Джак.
— Елоувінн! — ревнув Атлас, штовхнувши його вбік і вбігши у двері.
Усі кинулися за ним, з кожним кроком прискорюючи темп.
Атлас вирвав перші двері, до яких вони підбігли, впираючись плечем у іржаве залізо, поки воно не піддалося.
— Вінн! Вінн, я тут!
— Атласе, нам треба намагатися не шуміти! — гримнув Дрейвін, але той не звернув на це уваги.
Важко дихаючи, він увірвався до кімнати, але там нікого не було. Там лежала лише купа соломи та іржаве відро.
— Чорт! — вигукнув він, навіть не обернувшись.
Вони помчали далі коридором, а червоні прожилки на стінах освітлювали нескінченну низку камер. Атлас вирвав ще одні двері, повз які вони проходили, сподіваючись побачити щось всередині, але надія згасла, коли він не знайшов там нічого.
Кожні двері вели лише до порожньої кімнати.
Кожні. Бляха. Двері.
— Біжимо далі! — гримнув Атлас хрипким голосом.
Чим далі вони йшли, тим більш шаленими ставали його рухи. Він копав двері, поки ті не вилетіли з петель, але знаходив лише ще одну порожню камеру. Груди стиснулися, серце забилося ще сильніше. Він відчував її — він
знав,
що вона була тут.
Остання камера виринула попереду, і, важко застогнавши, він прорвався крізь неї.
Його охопив жах, коли він побачив ланцюг, що звисав зі стіни, заплямований свіжою кров’ю. У нього перевернувся шлунок, тіні закружляли швидше, стаючи все більш бурхливими, коли його охопила паніка.
— Де, в біса, вона? — прогарчав Атлас.
Дрейвін щось сказав за його спиною, але він не зміг це почути. Він навіть не міг думати чи бачити нічого, крім нудоти, що крутилася в його шлунку.
Бо її тут не було.
Вони не залишили жодних дверей незачиненими, жодних стін недоторканими. Елоувінн
зникла
.
Атлас стояв посередині зали, важко дихаючи, відчуваючи, як жовч підступає до горла. Підземелля крутилося, а його зір затуманювався червоним по краях. Він занурив руки у волосся, борючись із бажанням кричати, доки голос не зламається. Натомість його тіні вирвалися назовні, розбиваючи каміння та розриваючи камери, ніби могли витягнути її з укриття.
— Вона була тут, — пробурмотів він, і слова виривалися з його горла, наче розбите скло. — Вона
була тут.
Я це відчуваю. Я можу…
Важка рука лягла йому на плече, і він підвів очі, щоб зустрітися з поглядом Дрейвіна.
— Вони, мабуть, знали, що ми йдемо, — прошепотів він, а в його очах відбивалося вибачення.
Коліна Атласа ледь не підкосилися, коли хвиля нудоти прокотилася ним від нестерпної думки про те, що з нею зробили — що з нею
все ще
роблять. Він ударив кулаком у стіну, розколовши камінь.
Він хотів знести весь замок голими руками.
Атлас випрямився, а його щелепа затремтіла.
— То куди ми тепер підемо?
Дрейвін важко ковтнув.
— Гадаю, настав час убити цю кляту богиню.