Страница 186 из 201
Глава 77
РОЗДІЛ 66
АТЛАС
Над ними небо стікало кров'яно-червоним світлом, поки команда стрімко мчала вулицями Мейрінісу до замку. Тепер вони рухалися швидко. Та серце Атласа вже давно випередило їх усіх. Воно летіло просто до Елоувінн. Кожен крок, кожен подих здавалися відліком, що йшов у такт з биттям його пульсу, аж поки цифри не почали тиснути на його череп.
Кожна секунда — це ще одна мить, коли вона залишалася в руках тієї морської суки, ще один подих, під час якого вона, можливо, мусила боятися за своє життя.
Він згадав, як обіцяв їй —
присягався їй
— що з ним вона буде в безпеці.
А тепер ось вони тут.
Атлас міцніше стиснув щелепи й перехопив руків'я меча, відчуваючи, що це єдине, що тримає його на межі терпіння. Без цього він, можливо, уже прорвався б крізь усі перешкоди між ними, керуючись лише відчаєм.
Він не хотів її втратити. Не після всього, що було.
Колись Атлас вважав той маскарадний бал лише смертним вироком для життя, яке він завжди вів. І хоча він мав рацію, тепер він не міг пишатися цим сильніше. Елоувінн зробила його кращим чоловіком, навчила його, як бути гідним правителем.
І щойно він до неї дістанеться, йому буде байдуже, чи горітиме навколо весь світ… він ніколи більше не відпустить її.
Він підвів погляд на спину Дрейвіна, коли вони всі бігли, слідуючи за ним до високого замку Мейрінісу.
У ніздрях досі стояв сморід обпаленої плоті з печери, а образ покручених, почорнілих істот закарбувався в його очах. Він не міг позбутися думки про те, що Дрейвін пережив там, внизу… Дрейвін та Езміра, загнані в кут і оточені чудовиськами, які не мали б існувати
.
Справжніми чудовиськами
.
Можливо, йому слід було серйозніше поставитися до брата, коли той намагався пояснити все, через що вони разом пройшли. Він просто не міг повірити, що існує сила, здатна зв'язати двох людей, які ненавиділи одне одного настільки сильно, що саме ця ненависть і стала причиною всього, що відбувалося.
Езміра була найгіршою людиною і найжорстокішою злочинницею.
Як він міг повірити чоловікові, коли той стверджував, що кохає її?
Але тепер цю любов вже не можна було заперечувати. З боку
жодного
з них. Після того, як він побачив, як Дрейвін урятував її, як вони разом билися на кораблях, а потім помстилися Варісу… неможливо було повірити, що між ними було щось менше, ніж чисте, невгамовне кохання. Подібне до того, яке він відчував до своєї нареченої.
Тож тепер, навіть якщо він не погоджувався з цим, він піде за ними обома. Вони врятують Елоувінн і приведуть її в безпечне місце, а потім розберуться з усім. Разом.
Вперше за, здавалося, довгі роки він відчув, як іскра їхнього братерства знову спалахнула. І як тільки цей безлад буде вирішено, все може повернутися до норми.
Тепер, коли він став королем, а Дрейвін — його правою рукою.
На горизонті виринали нерівні обриси замку — блідий камінь, що височів на тлі похмурого неба. Навіть звідси Атлас відчував, як на нього тисне ця вага. Десь за цими стінами Елоувінн чекала, коли він дістанеться до неї, так само, як Езміра чекала на Дрейвіна в Сумнеї.
Секунди знову мучили його, кожна з них — як лезо, що розрізає нерви.
Поруч із ним Дрейвін підняв руку, змушуючи їх зупинитися, коли попереду на стежці заворушилися тіні.
— Попереду вартові, — прошепотів він, обертаючись до своїх людей. — Кілька біля воріт. Нам треба бути тихими й швидкими. Не хочу, щоб хоч один клятий ріг пролунав, попереджаючи їх про наше прибуття.
У відповідь пролунало кілька мовчазних кивків.
Дрейвін рушив першим, сталева смуга розрізала горло найближчого вартового, перш ніж той встиг крикнути. Атлас кинувся на другого, зіткнення було коротким і жорстоким, після чого чоловік звалився до його ніг. Третій потягнувся за рогом, але Джак був швидшим, пронизуючи повітря кинджалом, лезо якого закрутилося, перш ніж впитися в груди вартового.
— Рушаймо, — пробурмотів Дрейвін, оглядаючи стіни замку.
І тоді повітря розірвалося, коли з берегів Мейрініса пролунали незліченні крики, що відлунювали з далеких куточків королівства.
Усі широко розплющили очі.
— Езміра. — Дрейвін різко повернув голову в бік звуку, і куточки його губ піднялися.
Дженлі опустила каптур плаща, підійшла до них і вказала на багряне небо.
— Дозволю собі нагадати, що нам потрібно рухатися далі.
— Ага, — прошепотів Дрейвін, повернувшись до решти. — За мною.
Усі кинулися до тіней стіни, стиснувшись у купку, поки Дрейвін не дав їм знак рухатися вперед. Там були бічні двері, наполовину приховані під застиглими водоростями, і він з силою відчинив їх.
— Сюди, — наказав його брат, уже проходячи крізь них. — Езміра і я скористалися ними того дня, коли вислизнули з замку й знайшли крипту.
Атлас побачив, як Дрейвін стиснув щелепи, згадавши про крипту, і пригадав, як той казав, що саме того дня для них обох
усе
змінилося. Мовчки рушив слідом. Позаду крокував Джак, а за ними гриміла вся команда.
Коридори замку поглинули їх цілком, бліді кам’яні зали відлунювали їхніми поспішними кроками. У повітрі витав солоний запах, світло багряного місяця проникало крізь вікна у стелі, а над головою сяяли дивні кулі яскраво-синього кольору.
— Морські вогники, — сказав Дрейвін, що йшов поруч.
Атлас здивовано зсунув брови.
Його брат кивнув у бік куль.
— Це частина їхньої магії. Це було їхнє єдине джерело світла після того, як королівство затонуло.
Цікаво
. Він ніколи раніше не бачив такого виду магії.
Вони повернули за ріг, і на протилежному кінці з’явилися вартові. Їх було четверо, вони підняли списи й почали кричати від переляку.
Поле зору Атласа затуманилося червоним.
Він не вагався. Його тіні кинулися першими, а темрява, що виривалася з нього, була настільки густою, що задушила світло морських вогників, перетворивши його на ніщо, і затягнула чоловіків у задушливу безодню. Пролунали крики жаху, і списи безсило брязнули об підлогу, коли він ринув уперед.
— Атласе, зачекай! — крикнув Дрейвін, але той відмовився зупинитися. Вони були так близько до Елоувінн. Він, чорт забирай, відчував це кожною клітинкою свого тіла.