Полум'я серед морів

Дрейвін стиснув щелепи. Він краще за всіх знав, що відсутність життя не обов’язково означає відсутність небезпеки. Та час тиснув на них. З кривавим місяцем, що палав над головою, вони не могли собі дозволити повзати в темряві.

— Добре, — сказав він, хоча це слово мало гіркий присмак. — Тоді рухаємося.

Він не чекав, поки хтось заперечить, і кинувся бігти, а всі інші пішли за ним. Печера знову поглинула їх, один звивистий прохід за іншим на кілька миль, поки вони мчали вперед.

З кожним кроком шлях спускався вниз, а повітря густішало від вологості печери. Полум’я Дрейвіна тягнулося довгим язиком по стінах, і тоді він помітив, що шорсткий камінь печери поступався місцем чомусь неприродному. Печера знову звужувалася, але ці стіни, здавалося, були видовбані, згладжені й відполіровані.

Його шлунок стиснувся, коли спогади про це місце нахлинули на нього.

І незабаром вони побачили підтвердження. Обвуглений труп, згорблений біля стіни, сидів, підтягнувши до себе скорчені кінцівки. Це був один із сотень понівечених трупів, які вони з Езмірою залишили після себе.

— Що

це

, в біса, таке? — ревнув Джак.

— Кречумси. — Дрейвін сповільнив крок, його кроки хрустіли на старих кістках, перш ніж вони всі нарешті зупинилися, задихаючись.

Він досі пам’ятав запах їхнього палаючого, гнилого тіла та голос Езміри, яка кричала до нього, коли вони боролися за виживання.

— Ці монстри існуюють?! — вигукнув Рен ззаду.

— Коли ми з Езмірою були тут, ці створіння сипалися зі стелі сотнями. Можливо, навіть тисячами. — Дрейвін підвів погляд вгору, піднявши полум’я вище, і всі обережно подивилися за ним. — Нам довелося пробиватися крізь них, і навіть тоді ми ледь вижили.

Екіпаж тихо бурмотів, широко розплющивши очі й поглядаючи на трупи, а в повітрі витав сморід попелу й гнилі.

Дрейвін оглянув їх.

— Ми близько, — визнав він. — Тож будьте насторожі й тримайте мечі напоготові.

— Скільки ще? — пробурмотів Джак.

— Може, ще півмилі. А може, й менше. — Дрейвін видихнув. — Якщо нічого не змінилося, це приведе нас до старого храму. А звідти ми зможемо дістатися до замку.

Кілька кивків і шепотіння «ага» — це була єдина відповідь, яку він отримав, перш ніж розвернутися і рушити далі.

Зрештою повітря змінилося, і на шкірі стало відчуватися менше вологи. Попереду слабке сяйво морського світла освітлювало дальній кінець проходу.

Храм.

Він обернувся до інших і приклав палець до губ, промовисто наказуючи мовчати.

Обережно просуваючись уперед, Дрейвін зрозумів, що храм уже не був таким, яким вони залишили його. Там, де колись панували руїни та занепад, тепер стояв відновлений камінь. Чим ближче вони підходили, тим чіткіше це ставало. Колони були відремонтовані, зі стін зішкребли ракушки та мох, і їх перламутровий блиск яскраво сяяв у блакитно-зеленому світлі.

Дрейвін притиснув їх до тіні біля входу в прохід, загасивши полум'я в долоні, а тіні Атласа розтягнулися, наче живий дим, приховуючи їх.

Вони присіли низько, спостерігаючи.

Кілька вартових оточували зовнішні сходи храму, кінчики їхніх списів виблискували. Тільки з цього боку їх було щонайменше з десяток. Можливо, й більше.

Дрейвін поглянув убік і побачив, що погляд брата вже спрямований на нього. Вони обмінялися усмішкою, вже знаючи, про що думає інший.

— Не треба втомлювати команду, — промурмотів Атлас, у його голосі чулася холодна іронія.

Дрейвін кивнув, стиснувши щелепи.

— Повністю згоден.

Він звернувся до Джака.

— Тримай команду в укритті, доки я не скажу інакше.

— Це фігня, — відрізав Джак.

Око Дрейвіна сіпнулося.

Джак, мабуть, відчув, що той змінив настрій, бо, не кажучи ні слова, коротко кивнув.

— Ага.

І тоді брати рушили.

Разом вони вийшли з проходу, за межі покрову темряви. Дрейвін приклав два пальці до губ і випустив гострий, пронизливий свист, що розрізав повітря, а звук відлунював по всьому храму.

Усі вартові миттю обернулися до них, застигнувши на місці від погляду на полум’я та тіні.

Свист затягнувся, і на мить запала тиша. Потім пролунали крики, за якими послідував громоподібний брязкіт сталі об камінь, коли дехто з них вбив рукоятки своїх списів у підлогу.

— Злочинці! — проревів один із них. — Повідомте Азеріана!

Ні за що, блядь.

Вартові кинулися вперед, піднявши зброю, але погляд Дрейвіна був прикутий до чоловіка, що біг до виходу.

Вогонь у його грудях спалахнув, наче друге серцебиття, і він злегка нахилив підборіддя в бік чоловіка, що втікав.

Вартовий не встиг зробити й трьох кроків, як по його спині пробігло полум’я. З його горла вирвався пронизливий крик за мить до того, як вогонь повністю поглинув його. Його тіло скрутилося, почорніло й розсипалося на хмару попелу.

— Ніхто нікого не попереджає, — Дрейвін кинув погляд на Атласа, чия посмішка лише розширилася.

— О, як я за тобою сумував, брате, — сказав Атлас зі сміхом.

У долонях Дрейвіна спалахнуло полум’я, яке він кинув широкою дугою. Стіна вогню прокотилася сходами храму, розриваючи ланцюг вартових і змушуючи їх відступати. Їхні крики розривали повітря, коли вогонь лизав щити й обпалював обладунки.

Краєм ока Дрейвін побачив, що Атлас уже рухається. Тіні його брата розлилися по землі, наче чорне чорнило, тягнучись до щиколоток і горлянок. Один із вояків закричав, коли тіні збили його з ніг. Вони затягнулися тугими зашморгами, стискаючи дедалі сильніше, аж поки чоловік не задихнувся під їхнім нещадним тиском.

Дрейвін рвонув вперед, коли вартовий кинувся на нього, вістря списа блиснуло у вогні, а потім розплавилося під його жаром. Шок охопив чоловіка, його щелепа відвисла, коли він побачив, як його зброя перетворилася на купу рідкого срібла біля ніг. З гарчанням Дрейвін втиснув кулак у груди чоловіка, і полум’я вирвалося назовні з такою силою, що вартовий почав битися в конвульсіях, а потім звалився купою диму.

Сміх Атласа лунав у хаосі. Він ковзав храмом, мов привид, а його тіні затягували людей у морок, де їхні крики майже миттєво уривалися. Вони рухалися так, ніби тренувалися для цього моменту все своє життя. Окремо, але ідеально синхронно.

Чоловік захрипів і впав біля чобіт Дрейвіна, коли ніж темряви прорізав йому горло. Він помітив усмішку брата з іншого боку сходів і не зміг стриматися, щоб не посміхнутися у відповідь.

Проклятий Айра, якби були інші обставини, це було б трохи весело.