Страница 180 из 201
Глава 75
РОЗДІЛ 64
ДРЕЙВІН
Дрейвін стояв біля входу до печери, де повітря було густе від солі, а перед ними зяяла чорна паща підземелля. Кожен інстинкт у його тілі волав розвернутися. Кинутися навздогін за Езмірою й вирушити до узбережжя, попри весь її план.
Але він обіцяв їй, що буде слухати, і хоч як йому цього хотілося, він не мав наміру порушувати обіцянку.
Поруч із ним тишу прорізав голос Джака.
— Я ніколи не хотів знову ступати сюди.
Дрейвін без гумору хмикнув, стиснувши щелепи, і вдивлявся у тіні за каменем.
— Я теж.
Джак поплескав його по плечу.
— З нею все буде гаразд.
Вени на його шиї напружилися майже до болю, і він лише коротко кивнув у відповідь. Він знав, що за будь-яких інших обставин з Езмірою все було б більш ніж гаразд. Але Серіна грала нечесно, а час не був на їхньому боці. Головним чином він просто хвилювався, що вона залишилася сама.
Екіпаж шарпався за їхніми спинами, стискаючи зброю, а їхні очі бігали, наче у нервових тварин.
— Слухайте уважно, — гримнув Дрейвін, і його голос перекрив шум хвиль, що розбивалися об нерівний берег. — Ви йтимете слідом.
Нічого
не чіпайте. Ні стін, ні моху, ні жодного клятого каменю. Зрозуміло?
Серед них прокотилася хвиля нерівномірних
«ага»
.
Атлас схрестив руки, грізно дивлячись на печеру, ніби та могла його вкусити.
— Ніколи не думав, що повернуся сюди. Тим більше з тими, кого я захопив у полон саме на цьому березі.
— Ага, у цьому ми згодні, — пробурмотів Джак, звужуючи очі.
Було очевидно, що між Атласом і командою все ще панувала значна напруга, але Дрейвін не хотів цього терпіти.
— Досить! — гримнув він, обернувшись до них. — Щоб дістатися до іншого берега пішки, знадобиться кілька годин, тож мусимо рухатися швидко. Ви всі зможете сваритися між собою завтра, коли все це закінчиться, а наші дівчата будуть у безпеці.
Атлас кивнув.
— Вибач, брате. — Його сірі очі ковзнули до Джака, а навколо його зап’ястя затанцювали тіні. — Старі звички й таке інше. Я ще вчуся бути королем.
— Ти мені не король, — пробурмотів Джак.
Атлас нахилив голову й підморгнув.
О, чорт забирай, Айра.
Дрейвін повільно вдихнув, а потім видихнув, наче проклинаючи.
— Давайте просто сподіватимемося, що захисні заклинання справді зняті. Якщо ні, ми ніколи не пройдемо.
Після його слів настала тиша, яку порушувало лише виття вітру.
Чоботи шурхотіли по вологому каменю, коли вони увійшли до входу печери, і повітря миттєво змінилося. Воно принесло морозний холод на його шкіру, несучи сморід солоної води та цвілі.
Дрейвін підняв руку, і в його долоні спалахнула іскра, яка миттю розгорілася, відганяючи темряву. Світло вогню лизало стіни, огортаючи екіпаж помаранчевими та золотистими відтінками.
За його спиною пролунав голос Атласа.
— Мої тіні можуть висунутися вперед і розвідати, що там далі.
Дрейвін суворо кивнув йому.
— Зроби це.
Руки Атласа зробили ледь помітні рухи, і з кінчиків його пальців темрява відокремилася від світла смолоскипа, розпливаючись у тонкі, звивисті струмені. Вони повзли вперед по підлозі та стінах печери, зникаючи у вузьких проходах. Команда мовчки спостерігала, тривожно проводжаючи їх поглядами, доки тіні не розчинилися у суцільній чорноті.
— Е-е-е, Джаку, — пробурмотів Рівен, притискаючи руку до стіни.
— Ріве, що, в біса, ми казали про те, щоб не доторкатися до речей? — гримнув Джак. Але потім він придивився уважніше, широко розширивши золоті очі. — О боги. Знаки… вони
зникли
.
Інші поглянули на стіни, і їхні шепоти посилилися. Там, де колись руни, що відповідали знакам Езміри, були викарбувані на кожному сантиметрі скелі, тепер не було нічого, крім голого, гладкого каменю. Наче саму печеру вичистили.
Дрейвін стиснув щелепи, і вогонь у його долоні запалав ще сильніше.
— Що це може означати?
Джак підійшов до нього і притулив долоню до стіни. Вони подивилися один на одного.
— Може, це знак, що Езмі була права, і захисні заклинання справді зникли.
— Я щось не второпаю, — промовив Атлас. — Що саме ви шукаєте?
Дрейвін розчаровано провів рукою по волоссі й повернувся, щоб звернутися до всіх.
— Хоча я знаю, що більшість із вас не були присутні під час нашої першої маленької пригоди в цій дірі, коли ми були тут раніше, на стінах були викарбувані руни. Вони були ідентичні тим, що й на шкірі Езміри. Завдяки цьому її присутність діяла як ключ, відкриваючи приховані ворота та проходи, які вели нас далі в печеру і зрештою до Мейрініса.
Усі озирнулися, вдивляючись у скелі.
— І, як бачите, їх тут більше немає. — Він повернувся у бік, куди вони прямували. — Продовжуємо. Місячне світло зникає.
Ці слова викликали хвилю страху серед екіпажу, коли вони слідували за ним глибше в темряву.
Тунель розширився, і відлуння їхніх кроків розкотилася печерою. Дрейвін підняв полум'я вище, коли вони вийшли на просторий майданчик — той самий, куди вони з Езмірою колись упали.
Він згадав, як камінь провалився під ним, коли він відштовхнув її вбік від падаючих валунів. Потім було падіння в темряву і крижане озеро, яке зустріло їх на дні.
Але тепер… скелі
не
було.
Перед ними розкинувся простір, але стрімкого обриву не було. Нерівна паща, що поглинула їх, тепер була заповнена, згладжена, ніби сама земля піднялася разом із Мейрінісом, щоб загоїти свою рану.
Дрейвін завмер, відчуваючи холодний вузол у шлунку. Його полум’я затремтіло на півсекунди, поки його гризла розгубленість.
— Що, в біса, відбувається? — прошепотів Джак поруч із ним, і коли він поглянув униз, то побачив, як погляд сови-перевертня кружляв у всіх напрямках. — Ми помилилися дорогою?
— Ні, — прошепотів він, зробивши крок уперед. — Але, принаймні, здається, захисні заклинання зникли.
Атлас зробив крок уперед, підняв руку, і тіні знову закрутилися й вилилися з його пальців, наче дим. Вони ковзнули по каменю, повзучи вперед у темряву, розходячись віялом уздовж стін, по новій ділянці твердого ґрунту, де колись зяяла прірва.
Екіпаж затамував подих, спостерігаючи, як ці щупальця зникають у найвіддаленіших куточках печери.
— Прохід простягається ще на кілька миль, — сказав Атлас. — Я поки що не відчуваю жодних ознак життя.