Страница 173 из 201
Глава 72
РОЗДІЛ 61
ДРЕЙВІН
Слова Езміри лунали в голові Дрейвіна, впиваючись у нього, наче скалки. У її голосі відчувалася гострота, і він збрехав би, якби сказав, що тремтіння в її тоні не збентежило його.
Він стиснув щелепи, скрегочучи зубами. Атлас затримався надто близько до них, і сама його присутність була як сіль на відкритій рані. А ще цей погляд. Він дивився на Езміру з настирливою цікавістю. І це дратувало Дрейвіна ще більше.
А ще була команда — або те, що від неї залишилося. Вага незліченних трупів тиснула на нього важче, ніж могло б це зробити море. І тепер Томмі теж не стало. Чоловік, який, чорт забирай, навчив його та Сема всьому, що вони знали про море, загинув.
Дрейвін присягнувся, що захищатиме їх, а тепер один із його людей лежав мертвим через цю прокляту війну.
— Хтось відповість мені на питання про цей клятий місяць? — промовив Атлас.
Дрейвін пильно подивився на брата.
— Тебе це не стосується, — різко відрубав він.
Атлас випростався, стиснувши щелепи, і зробив крок уперед.
— Тоді поговоримо наодинці.
Дрейвін випустив з себе хрипкий сміх, такий, що живився гнівом.
— Ні. Все, що ти маєш сказати, можеш сказати перед нею. — Він вказав на Езміру, не відводячи від нього погляду.
На це Езміра поклала руки на стегна, кинувши Атласу пронизливий погляд.
— Гаразд. — Губи Атласа скривилися в чомусь середньому між посмішкою та гримасою. Він коротко й без гумору пирхнув. — Тоді,
Езміро
, не хочеш розповісти мені, про що ти говориш?
Те, як він вимовив її ім’я, викликало у Дрейвіна бажання гаркнути.
Її погляд блукав по ньому, оцінюючи.
— Ні, не особливо.
Потираючи скроні, Атлас зітхнув, перш ніж сказати:
— Я заслужив це. Мені шкода за всі неприємності, які я спричинив. Справді, шкода. Даю слово, що тепер я тут, щоб допомогти. Все, чого я хочу, — це Елоувінн.
— Так, і ми над цим працюємо, — відрізала вона.
Атлас здивовано відхилив голову.
— Ви теж збираєтеся її рятувати?
— Ми збираємося багато чого зробити. — Езміра знизала плечима. — Мені треба вбити свою сестру-близнючку і, можливо, врятувати світ. А твоя дружина просто опинилася в тому самому напрямку.
Дрейвін не зміг приховати посмішку, спостерігаючи, як Атлас потрапив під її роздратування.
Джак притулився до щогли, схрестивши руки на грудях. Він не намагався приховати свій гнівний погляд, який пронизував Атласа наскрізь.
Але тоді в напруженій атмосфері пролунав голос Дженлі.
— Кривавий Місяць з'єднав Езміру з її сестрою. Якщо до кінця дня Серіну не буде переможено... ми можемо втратити Езміру.
Від цих слів у Дрейвіна до горла підкотила нудота. Наче йшлося про щось буденне.
— Або Серіну! — втрутилася Езміра. — Вона теж може загинути. Цицьки, я не збираюся здаватися так легко.
Він повернувся до неї й посміхнувся так лагідно, як тільки міг.
— Ми знаємо, Дике Полум’я.
Погляд Атласа ковзав від одного до іншого.
— Я не розумію.
— Тобі й не треба, — різко відрізав Дрейвін. — Все, що тобі потрібно, — це не заважати нам.
Атлас дозволив тиші тривати, аж поки вона майже не розірвалася, а потім видихнув крізь ніс.
— А що, якби я сказав вам, що маю пропозицію миру, яка, можливо, змусить вас довіритися мені. Принаймні в цьому.
— Я б сказав, що це, блядь, дуже сумнівно.
— А я б сказав, що ти зміниш свою думку. — Його погляд перебіг від Дрейвіна до Езміри, оцінюючи їх обох.
Дрейвін нахмурився, і підозра підкреслила кожну лінію його обличчя.
— У нас немає часу на твої ігри, Атласе.
Кожна секунда, що вела до піку Кривавого Місяця, грала проти них.
— Це не гра, брате, — відповів Атлас. — Лише доказ.
Езміра звузила очі. Вона кинула погляд на Дрейвіна, піднявши плечі в жесті, що означав:
«Чому б і ні
».
Дрейвін стиснув щелепи, стримуючи лайку, що застрягла в горлі.
— Гаразд.
Атлас різко розвернувся на п’ятах, плащ замайорів від руху, коли він попрямував до люка, що вів під палубу.
Вони неохоче пішли за ним.
У камері тхнуло вологим деревом і старим залізом. Він кивнув підборіддям, і на стінах запалилися смолоскипи, світло яких відбивалося від іржавих грат. Езміра сповільнила крок, коли вони з Дрейвіном увійшли до кімнати, і їхні очі звузилися від того, що вони побачили в камері.
Чоловік сидів, згорбившись біля стіни, зап’ястя скуті важкими залізними кайданками. Його колись ошатний одяг був подертий і заплямований, хоча жорстокий вираз його губ не пом’якшав. Навіть сидячи, у тому, як він підняв підборіддя, відчувалася отруйна зарозумілість, ніби ланцюги й ув’язнення були нижче його гідності, і це лише питання часу, коли він знайде вихід.
Варіс.
Езміра тихо зашипіла, і в її очах, наче блискавка, промайнуло впізнання.
Дрейвін застиг, кожен м’яз його тіла напружився, а погляд застиг на в’язні.
Атлас недбало схрестив руки на грудях.
— Коли ти покинув Лефайрін, посада радника спорожніла. Хтось мав зайняти твоє місце.
— І
Варіс
був твоїм першим вибором? — Голос Дрейвіна розірвав повітря, наче грім, відбиваючись від стін.
Атлас схилив голову.
— Я припустився помилки.
— Помилки? Ти довірився
йому
після всього, що ми бачили, коли росли?
Варіс ледь посміхнувся з підлоги, губи його скривилися, ніби сімейна сварка здавалася йому кумедною.
— Він такий же жорстокий, як і наш батько. Можливо, навіть гірший. Але я був сам, Дреє. Ти
зник
, погнавшись за нею. — Атлас вказав на Езміру. — А Елоувінн була полонена. Це ніколи не мало бути назавжди.
Його щелепа стиснулася, а в голосі пролунало розчарування.
— Варіс перейшов межу, вчинивши те, що вважається зрадою короні. Саме він наказав вживити уламок їй у хребет.
З ув’язненого вирвався жорстокий, хрипкий сміх, і всі поглянули на нього.
— Я цього не наказував, — кинув він. — Я зробив це власноруч.
Езміра завмерла, коли Дрейвін різко вдихнув — це звучало скоріше як гарчання, ніж як подих.
Тягар, який вона несла, нескінченний біль, який вона терпіла, — це був
він
. Це був клятий
Варіс
. Людина, що була продовженням волі його батька. І тепер це дозволяло жорстокості покійного короля жити далі через нього.
Дрейвін зробив крок до ґрат, потім ще один. Його руки тремтіли від такої люті, яка вимагала лише одного. Крові.