Страница 167 из 201
Слова, які батько промовив до неї, коли вона була маленькою, відлунювали в її пам’яті, і вона уявила його там. Уявила, що він би подумав, як би він почувався, якби побачив, що вона вагається чи здається.
Блеквуди виживають. І саме це вона й мала намір зробити.
Глибоко вдихнувши, Езміра зосередилася, дозволяючи силі Каліпсо пронизувати її. Вона зціпила зуби й повернула вкрадену силу собі.
Її нігті впилися в перила, аж поки скалки не врізалися в долоні, закріплюючи її. Занурившись углиб себе, вона знайшла місце, де вчепилися пазурі тяги сестри, де вібрувала пісня її сирениної душі. І замість того, щоб дозволити їй висмоктати себе, вона схопилася за неї. Вона вхопилася, наче за мотузку, яку висмикують з її грудей, і
потягнула.
Це було ніби зустріч вогню з льодом. Крик розірвав її розум, коли Серіна чинила опір, намагаючись розірвати її. Езміра загарчала. І силою власної волі змусила приплив змінити напрямок. Крижаний біль, що розливався її венами, почав теплішати. Сила ринула назад. Потужним, запаморочливим потоком. Вона заповнювала кожну порожнечу всередині неї, аж поки Езміра судомно не вдихнула.
Уяви свій розум як фортецю з неприступними стінами. Будуй її цеглина за цеглиною, доки вона не стане герметичною.
Вона не мала часу замислюватися, чи спрацює цей метод на зв’язку, перш ніж уявити, як він формується навколо її свідомості, виштовхуючи Серіну.
Коли зв’язок із сестрою обірвався, Езміра похитнулася назад, важко дихаючи. Вона все ще відчувала відгомін люті Серіни, що дряпала стіни її розуму, але тепер він був приглушеним, замкненим по той бік.
Її тіло здригнулося, наче її вирвали зі сну, і світ навколо неї знову став на свої місця. Ревіння хвиль, брязкіт сталі та крики вмираючих людей одночасно заполонили її почуття.
Палуба затремтіла під нею, коли постріли з гармат розірвали повітря.
Серіна знала.
Її сестра тепер знала, що Езміра все розгадала.
Не встигла вона й оговтатися, як до неї кинулася якась постать. Дрейвін схопив її за руку, а в іншій руці блиснув його меч, коли він зрубав солдата, який за мить мав на неї напасти.
— Я дурень, що думав, ніби тут немає нічого, що могло б відібрати тебе в мене, Дике Полум’я. — Він притягнув її наполовину за себе, захищаючи її, поки бився. — Залишайся зі мною, — наказав він.
Дрейвін, як ніхто інший, знав, що вона була десь зовсім інде, адже він був поруч щоразу, коли її свідомість покидала її в Мейрінісі.
Але цього разу було інакше. Зовсім не так, як раніше.
Він обернувся, парируючи черговий удар, змушуючи її знову влитися в ритм бою.
Потім його голова різко повернула до горизонту, а вираз обличчя став суворим.
— У нас з’явилися гості.
Вона обернулася в тому напрямку, і в неї защеміло в шлунку.
За уламками кораблів Мейрінісу темні силуети розсікали хвилі. Вітрила підіймалися з моря, наче привиди, прямуючи прямо до них.
Азеріан був не єдиним, хто наздогнав їх.
Атлас теж їх знайшов.