Страница 163 из 201
У Дрейвіні спалахнула лють, яку вгамовувала лише безпорадність і паніка, що розпалювалася дедалі сильніше. Він думав, що в них буде більше часу — більше часу, щоб підготуватися й спланувати, як її захистити, — а тепер ця ілюзія знову зникла за кілька клятих годин.
Рука Езміри інстинктивно знайшла його руку й ніжно стиснула її. Вона кивнула, стиснувши щелепи.
— Тоді ми подбаємо, щоб ця сука не отримала такого шансу.
Дрейвін підніс її руку до своїх губ, притиснувши їх до її кісточок, але легке тремтіння в його руці видало його занепокоєння.
— Як ми можемо цьому запобігти?
— Її треба вбити, — відповіла Дженлі. — Тільки справжня смерть розірве цей зв’язок.
— Чудово, — посміхнулася Езміра. — Я й так мала намір нанести Серіні смертельний візит.
— Це не смішно, — сказав Дрейвін, не в змозі стримати гарчання.
Вона звузила очі.
— Я й не казала, що це смішно. Я серйозно.
— Але це ще не все, — сказав Дженлі. — Це має працювати в обидва боки.
Обидва вони обернулися до неї.
Езміра зробила крок назустріч.
— Що ти маєш на увазі?
— Зв’язок — це основа. Кожна з сестер може висмоктувати силу з іншої. Виживе найсильніша. Та, що володіє найбільшою силою.
Усі широко розплющили очі.
У Дрейвіна спалахнула напружена іскра надії. Його серце стиснулося від думки, що Езміра зіткнеться зі своєю сукою-сестрою, але разом із цим у ньому зародилася запекла, непохитна впевненість.
Бо він знав її.
Дрейвін знав силу, що текла в її Дикому Полум’ї, і жорстокість, з якою вона нею користувалася. Хоча Серіна була безжальною й хитрою, він вірив у силу Езміри, у вогонь, що палав у ній, і в непохитну силу її волі.
— Айра не зміг врятувати Каліпсо, і ти не зможеш врятувати Езміру зараз.
Страх змішався з надією, коли спогад про останні слова Серіни до нього знову змусив кров закипіти в його жилах. Він не був Айрою і відмовлявся стояти осторонь. Дрейвін захищатиме Езміру за будь-яку ціну.
— Серіна знає, що Езміра сильніша за неї, — сказав Дрейвін. — Чому б їй ризикувати зв’язком, знаючи, що вона слабша?
— Мабуть, вона намагалася приховати це від мене, — зізналася Езміра. — Я втекла з Мейрінісу, коли нарешті зрозуміла, що вона щось замишляє. Якби я не втекла тоді, хто знає, що б зі мною сталося.
Езміра мала рацію. Він знав, що вона має рацію. Серіна ніколи раніше не грала чесно, тож чому б їй це робити зараз? Вона вже осквернила Езміру — розум, тіло й душу — за допомогою темної магії. Від самої думки про те, що Серіна могла тримати її в кайданах, катувати й позбавляти сили, кров у його жилах починала кипіти.
— Дякувати богам, що ти встигла втекти, — сказала Дженлі, гортаючи свій маленький записник і зморщуючи брови.
— Саме вони винні в тому, що ми опинилися в цій халепі, — сказав Дрейвін, пропускаючи руку крізь волосся й видихаючи повітря.
— Кай не така вже й погана, — прошепотіла Езміра.
Дрейвін зсунув брови.
— Каліпсо, — вона знизала плечима. — Вона не заслуговувала на все це.
— Ну, ти теж, — відрізав він.
Вона нахилила голову набік.
— Це спірне питання.
— Припини це лайно, Езмі, — буркнув Джак, схрестивши руки.
Дрейвін стиснув губи в тоненьку лінію.
— Боюся, що мушу погодитися.
Езміра підскочила й сіла на стіл, її кігті барабанили по дереву.
— Боги боронь, щоб дівчина пожартувала про свою неминучу загибель.
Це, очевидно, був її спосіб осмислити все, що з нею сталося з того часу, як вони знайшли Мейрініс, але все одно. Дрейвін ненавидів це. Ненавидів усвідомлювати, що якась частинка її досі сумнівається в собі. І в тому, що доля може знову розлучити їх.
— Світанок наближається, — змінив тему Джак. — У нас закінчується час.
Езміра кивнула й поглянула на Дженлі.
— У тебе все ще є уламок велсініту?
Дженлі кивнула, засунула руку в кишеню й дістала його, загорнутого в чорну тканину.
— Добре, — зітхнула з полегшенням Езміра. — Тепер мені залишається лише наблизитися до Серіни, щоб...
Корабель раптово різко нахилився вбік. Підлога під ними захиталася, книги зісковзнули з полиць, мапи та чорнильниці пролетіли по столу й розбилися об підлогу.
Дрейвін підперся рукою об стіну, встигнувши підхопити Езміру, перш ніж вона впала. Джак врізався в полиці, а Дженлі вхопилася за край столу, і всі широко розплющили очі.
У кімнаті запала тиша, а за вікном каюти ревіли хвилі.
— Що це, в біса, було? — запитала Езміра, тримаючись руками за руки Дрейвіна, намагаючись втримати рівновагу.
— Риф? — припустив Джак, хоча погляд у його очах змусив Дрейвіна подумати, що він у це ані на секунду не вірить.
Ще один громоподібний тріск прокотився кораблем, ніби на них наскочила якась невидима сила. Стіни затремтіли, а з балок над головою посипався пил. Скляна пляшка з чорнилом перекинулася й розбилася, а її темна рідина розлилася по мапах, наче кров.
— Це… — голос Дрейвіна пролунав різко, а його погляд миттю кинувся до дверей, — …не був риф.
Езміра зблідла.
— Що б це не було, це не під нами.
З-під палуби долинали слабкі крики екіпажу, паніка просочувалася крізь дошки. Вони всі обмінялися поглядами, коли їхня розгубленість швидко переросла в тривогу.
Третій поштовх змусив їх рушити. Дрейвін відчинив двері каюти, і вони вибігли на палубу. Морське повітря було сповнене криків, гуркоту кроків і стогону деревини «Валора», що гнулася під навантаженням.
Вони вибігли якраз тоді, коли екіпаж хлинув нагору з-під палуби, напівроздягнений і зі зброєю в руках.
І тоді він побачив це.
Темні силуети оточували сутінковий горизонт, наближаючись, наче вовки до загнаної здобичі. Однак ці кораблі не були схожі на жодні, які Дрейвін коли-небудь бачив. Судна були довгими, з вузькими корпусами, і замість вітрил кожне мало напівпрозорі, блакитно-зелені, схожі на віяла крила, що стирчали з обох боків. Вони нагадували перетинки між пальцями Езміри, коли вона приймала форму сирени.
Десятки цих кораблів оточили їх. Найближчий з них наблизився настільки, що вони могли розрізнити мокрий блиск лускатої броні на солдатах, які патрулювали його палубу.
Мейрініс знайшов їх.
— Вони нас наздогнали. — Рука Дрейвіна зависла над руків’ям меча, а все його тіло напружилося, готуючись до бою.