Страница 160 из 201
Вона нахилила голову з цікавістю, наближаючись до постаті. Коли місячне світло осяяло його обличчя, вона зрозуміла, що це Томмі. Його звична радість здавалася приглушеною, а вираз обличчя — урочистим, коли він дивився у безмежну темряву.
— Не заперечуєш, якщо я приєднаюся до тебе?
Томмі підвів на неї погляд і коротко кивнув.
— Звісно, капітане. — Його тон не був різким, але й не був теплим.
Вона піднялася на поручень і опустилася поруч із ним, повторюючи його позу, а її погляд блукав по сріблястому морю.
Якусь мить вони просто сиділи мовчки.
— Знаєш, — почала вона, — коли я ще мала власний корабель, я щовечора приходила сюди й просто слухала хвилі. Це одне з моїх улюблених місць. Особливо коли мені потрібен час на самоті, щоб подумати.
— Може, тобі краще, щоб я пішов?
— О, ні. Я зовсім не це мала на увазі. — Її охопило почуття провини. Чому їй так незручно було втішати когось?
Мабуть, тому що раніше я ніколи не відчувала такої потреби.
Вона видихнула, похитавши головою.
— Якби я хотіла побути сама, то не підійшла б до тебе. — Вона повернулася до нього. — Усе гаразд?
— Взагалі-то це я мав би поставити тобі таке запитання. Але пробач, якщо ще не знаю, де проходять межі в нової капітанки.
То в цьому проблема? Він засмутився, що Дрейвін більше не вважає себе капітаном?
Езміра тихо засміялася.
— Для мене Дрей і я — співкапітани.
— Ключові слова —
для тебе
, любонько. Бо він віддав «Валор» тобі... і твоїй команді.
Езміра згадала все, що Томмі сказав їй того дня, коли вона силою прорвалася на корабель Дрейвіна. Колись він був піратом, доки «Нічний Привид» не напав на його команду і не відправив їх на дно. Будучи одним із небагатьох, хто вижив, він віддав своє життя Лефайріну і став капером. І тієї самої ночі Езміра потопила ще один корабель, на якому він перебував.
Вона важко ковтнула слину.
— Якщо ти ненавидиш мене за все, що я зробила, я розумію.
Він злегка похитав головою.
— Ні. Я не ненавиджу тебе, серденько. Боюся? Авжеж. Але ненавидіти... ні. У мене до цього душа не лежить. Я знаю це життя. Сам його прожив.
— Ага, — прошепотіла вона. — Одного в тебе не відняти. Ти ще той міцний сучий син, якщо примудрився пережити зустріч із моєю командою не один, а цілих два рази.
Томмі повільно видихнув, зморшки на його обличчі поглибилися.
— Не був певен, що пробачив тобі все це.
— Зрозуміла реакція.
Його погляд знову повернувся до моря, щелепа стиснулася.
— Дрейвін розповів нам, через що ви обоє пройшли там, у Мейрінісі. І хоча я не знаю, що сталося в тому лісі, ми всі чули крики. Я не знаю, що їх спричинило, але знаю, що ніхто не заслуговує на те, що змусило тебе пережити такий біль.
Її очі повільно розширилися. Ніхто з її екіпажу навіть не наважився про це згадати.
— А сьогодні вранці Дрейвін уперше за... мабуть, усе своє життя виглядав так, ніби з нього впав величезний тягар, — зізнався він. — Цього хлопця завжди оточувала темрява. Він втратив усю свою команду того дня, коли зрадив корону, і лише Сем та я пішли за ним у цю пригоду. Головним чином тому, що не хотіли, аби він загинув.
Її серце стиснулося від спогадів про все, чим Дрейвін пожертвував заради неї.
— Але, — продовжив він, — того дня, коли ми вирвалися з королівства ельфів, ми сподівалися, що ця темрява трохи розсіється. Коли ж після твого порятунку вона, здавалося, лише ще більше огортала його, ми зрозуміли, що щось не так. — Він знову подивився на неї й лагідно посміхнувся. — Я радий, що, здається, тепер усе налагодилося.
Езміра розтулила губи, а ноги її звисали з перил.
— Дякую, Томмі. Я… Я рада, що він має тебе. — Вона завагалася. — Вас обох. Хоча я впевнена, що Семвелл волів би бачити мою голову на палі.
Він голосно розреготався, і це змусило її посміхнутися.
— Сем — зовсім інший тип звіра, але він тут. Тож це має щось означати.
— Ага, — прошепотіла вона.
— Я нітрохи не шкодую, — продовжив він. — Море — мій дім, і Дрейвін повернув його мені того дня, коли прийняв мене до своєї команди. Він має мою відданість, а ти — його. — Він знову зустрів її погляд. — А це означає, що ти маєш і мою теж, міс. Куди б це нас не привело.
Езміра кліпнула. Вона готувалася до відмови, до того, що образа залишиться. І хоча вона все ще була там, він все одно запропонував їй щось — щось, що означало для неї все. Томмі запропонував їй свою відданість, незважаючи ні на що.
Щось у ньому знову так яскраво нагадало їй про батька. Про чоловіка, який навчив її стояти на своєму, який вірив у неї, навіть коли інші сумнівалися, і який віддав своє життя любові до моря.
Її груди стискав біль — від суму за Сайрісом і від думки, що, можливо, вона все-таки не втратила всі зв’язки з такою любов’ю і відданістю.
Езміра довго сиділа там у тиші, а хвилі плескалися об корпус човна під ними. Вона зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтися, і нарешті вимовила ці слова.
— Ти нагадуєш мені його, — сказала вона тихо, майже з почуттям провини, знаючи, що це останнє, що він, ймовірно, хотів би почути. — Мого батька.
Але замість того, щоб обуритися, Томмі повернув голову до неї, здивовано злегка піднявши брови.
— Ти маєш на увазі Сайріса Блеквуда?
Вона ледь кивнула.
Він видав звук, схожий на здивований сміх.
— Не думаю, що я настільки ж страшний, але бути порівняним із найстрашнішим піратом, що коли-небудь плавав морями… — Він похитав головою, тихо свиснувши. — Я сприйму це як честь. Хоч і підозрюю, що ти несеш повну маячню.
Вона випустила смішок, що відлунював серед хвиль.
— У мене ніколи не було дітей, але якби у мене була дочка… — Його погляд повернувся до горизонту, а на куточках його вуст з’явилася ледь помітна посмішка. — Я б лише сподівався, що вона буде такою ж відважною, як ти, Езміро Блеквуд.
Ці слова означали для неї більше, ніж він міг собі уявити.
Підтягнувши коліна до грудей, вона обійняла їх руками й притулилася плечем до його плеча. Це був невеликий жест, але для неї він означав усе.
Томмі тихо й хрипло засміявся, ніби не знав, як реагувати на таку проявлену прихильність, але й не відсунувся.
— Обережно, капітане, — пробурмотів він. — Якщо інші це побачать, вони подумають, що ти пом’якшала.
Вона на мить замовкла, а потім зізналася:
— Гадаю, вони вже почали це усвідомлювати. Як і я.