Полум'я серед морів

Глава 67

РОЗДІЛ 56

ЕЗМІРА

Ранкове сонце розливало золото по палубі «Валору», поки команда жваво готувала корабель до плавання. Канати змотували й розкидали по місцях, вітрила розгорталися, а глибокий скрип дерев'яного корпусу зливався зі свистом вітру. Зі свого місця біля кормової палуби Езміра спостерігала, як усі вони впадають у свій ритм.

— Піднімайте те вітрило, ледачі сучі діти, поки я не повикидав вас за борт! — гаркнув Джак.

— О, відвали, Джаку, — крикнув у відповідь Рен, рушаючи разом із Рівеном виконувати наказ.

Езміра помітила, що посміхається, незважаючи на тягар усього, що, як вона знала, чекало на них попереду.

Команда оживала саме так, як завжди оживала, коли прямувала назустріч небезпеці. Галаслива. Самовпевнена. Безрозсудна.

Вона поглянула на безлюдне кермо і уявила там свого батька. Але замість болю, який, як вона думала, викличе цей погляд, вона відчула приплив гордості.

— Сподіваюся, я змушую тебе пишатися мною, — ледь чутно прошепотіла вона.

— Капітане! — вигукнув Джак із воронячого гнізда. — Сьогодні вітер нам сприятливий.

Езміра кивнула, затуляючи очі від сонця, коли підняла погляд.

— Тоді тримай курс, інакше змушу тебе чистити корпус від ракушок, — пожартувала вона.

По палубі прокотився сміх.

Навіть Дженлі, що безтурботно притулилася до грот-щогли, відкинувши каптур, приєдналася до глузувань.

Саме тоді Рен кинув на неї погляд.

— Ну що ж, — промовив він тягнучи слова, — я все ще трохи збентежений, чому ми раптом знову пускаємо на борт бездомних.

— О? — Езміра різко обернулася. — Як ми зробили з тобою?

Посмішка Рена зникла в ту ж мить, коли Дженлі звернула на нього увагу. Вона не промовила ні слова, а її зелені очі блиснули. Мить потому з нізвідки на палубу виповзли лози, обвиваючи тіло Рена, наче змії, аж доки не досягли його рота, затуливши його йому, і він лише приглушено хрипнув.

— Вже виглядає краще, — сказала Езміра, проходячи повз із задоволеним підняттям брів.

Раптом хвиля туману піднялася з підлоги під ногами Дженлі, огортаючи її так само, як лози огортали Рена. Двоє лісових істот тепер дивилися один на одного.

Езміра знала, що їй слід покласти цьому край, але їй було надто весело.

— Рене, ти ж розумієш, що саме через таке ми й потрапили в халепу минулого разу? — піддражнила Дженлі.

Езміра ледь не задихнулася від цих слів, коли туман Рена випарувався, розсіявшись у ранковому повітрі.

— Припиніть це лайно, обидва! — крикнув Джак зверху, потираючи скроні.

Принаймні, зараз я не та, про кого він найбільше турбується.

Езміра пирхнула, схрестивши руки.

Тоді важка рука лягла їй на плече, і одразу ж її огорнув аромат кедра та зігрітої сонцем шкіри. Ранкове світло висвітлило гострі риси щелепи Дрейвіна, а вітер грайливо смикав темне волосся під його банданою.

— Вони ще ті бешкетники, — сказав він, кивнувши в бік команди, яка не припиняла сперечатися. — Добре, що тепер ти тут і можеш тримати їх в узді.

Вона підняла брову, звернувши увагу на його ледь помітну усмішку, коли він нахилився трохи ближче.

— Хоча ти й сама не набагато краща, — прошепотів він їй на вухо. — Якщо чесно... навіть трохи гірша.

Перш ніж вона встигла придумати дошкульну відповідь, він зняв капітанський капелюх, що висів біля нього збоку, і легко надів його їй на голову.

— Капітане, — закінчив він, підморгнувши.

Криси капелюха затінили її очі, але її посмішка була гострою. Це було не лише від хвилювання через те, де вона знову опинилася… це було через те, що

Дрейвін

дав їй це без вагань, хоча сам завжди був капітаном. У його голосі не було ні виклику, ні сумніву. Він просто передав їй кермо, ніби це було найприроднішою річчю у світі.

— Повтори це ще раз, — прошепотіла вона, нахилившись ближче.

Його руки опустилися на її стегна, перш ніж він притягнув її до себе, і її тіло ідеально притиснулося до його.

— Капітане, — прошепотів він, викликавши мурашки на її шиї.

Езміра дозволила собі розчинитися в ньому, пальцями вчепившись у край його плаща, а нижню губу затиснувши між зубами.

Саме тоді екіпаж це помітив.

— Гей! Знайдіть собі, блядь, каюту! — гримнув Рен.

— Не переймайтеся нами! — гукнув із носа корабля Рівен, показуючи великий палець угору. — Ми й самі якось покеруємо.

Гучні вигуки та свист екіпажу прорвали цю мить, наче постріли з гармат. Хтось навіть наважився видати перебільшений звук поцілунку.

Езміра застогнала, закотивши очі, а Дрейвін посміхнувся їй, міцніше обійнявши її за талію.

— Ми закінчимо це пізніше.

Обіцянка в його голосі прискорила її пульс.

Коли він відпустив її, вона випрямилася, знову вживаючись у свою роль.

— Гаразд, тоді рухайте своїми дупами!

Дрейвін підійшов до головної щогли.

— Штурман, поверни на південь, — крикнув він. Він натягнув мотузки, щоб самостійно відрегулювати вітрила, і з кожним потягом його м’язи напружувалися.

— Налаштуйте грот і тримайте мотузки! — крикнула Езміра, піднімаючись сходами на палубу, а її волосся розвівалося на вітрі.

Коли вона взялася за штурвал, шорстке, покреслене дерево здавалося теплим від сонця, а солоне повітря пекло її шкіру. Вона трохи нахилила голову, звузивши очі й пильно стежачи за горизонтом.

Перед нею простягалися безкрайні простори неба і моря. Вона глибоко вдихнула, поклавши руки на штурвал. Звичне відчуття сили пульсувало в її жилах, коли води відгукнулися на її заклик, здіймаючись під кораблем.

Езміра так давно не відчувала свого зв’язку з морем. Її переповнювало тріумфальне почуття, коли хвилі вітали її вдома, підкоряючись волі, що штовхала їх уперед.

Езміра тихо зачинила за собою двері своєї каюти, і прохолодне нічне повітря одразу торкнулося її шкіри. Більшість команди вже кілька годин тому спустилася вниз, залишивши палубу майже безлюдною й незвично тихою.

Біля штурвала незмінно стояв Дрейвін. Сріблясте місячне світло окреслювало його широку постать, а легкий вітер відкидав назад темне волосся. Його погляд був прикутий до обрію, аж поки не опустився на неї. Езміра жартома віддала йому честь. У відповідь він тихо засміявся, і цей сміх долетів до неї крізь шум хвиль.

Езміра попрямувала до носа корабля, який м'яко гойдався на хвилях, ніби в такт її крокам. Але тоді вона помітила ледь помітну постать когось, хто вже був там.

Чоловік сидів на краю, злегка згорбивши плечі, з головою, схиленою до темного моря внизу.