Страница 158 из 201
Езміра повернулася до Дрейвіна, стиснувши губи в тонку лінію.
— Доки Айра, Вілейм і Вайден не стануть навколішки.
Вона підійшла до них ближче, і її тінь лягла на стіл, коли вони підняли на неї погляди.
— І єдиний спосіб виправити це, єдиний спосіб врятувати наш світ… — це
боротися
.
— Або загинути, намагаючись, — додав Дрейвін, оглядаючи чоловіків.
Після його слів запала тиша.
Джак прочистив горло поруч із нею, і всі погляди звернулися до нього.
— Ніколи не сумнівався в тобі, Езмі, і не почну зараз. Якщо скажеш стрибнути в самі Глибини — можеш не сумніватися, я першим перелізу через борт.
Езміра не змогла стримати посмішки, коли він підморгнув їй.
Рен схрестив руки, встаючи зі свого місця.
— Ти вела нас через набіги, шторми, а тепер ще й прокляття. Наскільки ж поганими можуть бути боги? — Він випустив з себе глухий сміх. — Я не збираюся давати якійсь морській відьмі налякати мене, коли найстрашніша з усіх, кого я знаю, стоїть переді мною й веде нас. Мої мечі за тобою, капітане. Як завжди.
Рівен випрямив спину й посміхнувся.
— Ти витягнула мене з глибин, коли ніхто інший не хотів. «Нічний Привид» врятував мені життя, тож якщо ти йдеш у пекло, я буду поруч із тобою, босе.
— Ти — мій компас, — прошепотів Дрейвін, поклавши руку їй на поперек. — Куди підеш ти, туди піду й я. Не має значення, чи це будуть Глибини, чи саме поле бою. Не існує світу, у якому я захотів би жити без тебе. І я битимуся до останнього подиху.
Усі ці слова вразили її, наче раптова хвиля. На мить загроза війни зникла, і залишилися лише Дрейвін, їхня команда та істина в очах кожного з них.
У її грудях розквітло тепло, бо це було більше, ніж відданість, яку вони всі поділяли один до одного — це була
приналежність
.
— Ми з тобою до самого кінця, — підсумував Джак, поклавши руку їй на плече.
— На наші моря прийшло зло, — сказала Езміра. — І якщо в них є хоч крапля здорового глузду, то нехай, курва, забираються звідси. Бо єдині лихі створіння, яких терпітимуть ці хвилі, — це ми.
Пролунали схвальні мурмотіння, а на обличчях екіпажу з’явилися злісні посмішки.
— Тож, чи підете ви за мною у те, що цілком може стати нашою загибеллю? — Вона посміхнулася, а потім вигукнула: — Що скажете?!
Усі члени екіпажу гучно відповіли:
— Ага!
Момент затримався, перш ніж у кімнаті знову запанував звичний галас. Голоси перекривали один одного, коли чоловіки обговорювали, хто буде займатися мапами, хто збиратиме припаси та зброю, і які стратегії можуть найкраще спрацювати, коли вони дістануться затонулого королівства.
Посеред цього божевілля Езміра не могла не помітити, що голос Дженлі був серед тих кількох «ага», що пролунали по всій кімнаті. Вона поглянула на Джака й підняла брову, а він лише знизав плечима у відповідь.
Заінтригована, вона пробиралася крізь натовп, поки не дісталася до Дженлі.
— А які
в тебе
плани, Дженлі? — запитала Езміра, нахиливши голову.
Відьма сперлася на перила сходів, схрестивши руки, а її зелені очі блищали зловтішним блиском.
— Плани? У мене ніколи не було планів. Я дозволяю світу диктувати мені, куди йти. — Вона провела пальцями по повітрю.
Езміра поклала руки на стегна, а її думки повернулися до Лії та її подруг у тій таверні.
— А якщо я попрошу тебе приєднатися до нас? Я можу обіцяти пригоди, трохи небезпеки та майже нестерпну кількість хаосу.
Дженлі широко розплющила очі, поглядом перебігаючи від Езміри до Джака і Рена.
— Не думаю, що мене там хтось хоче бачити.
— Вибач, але ти що, не слухала? Ти думаєш, хтось із них тут головний? — дражнилася Езміра, нахилившись ближче. — Тут моє слово — закон. Завжди було так і завжди буде. До того ж,
я
хочу, щоб ти була там. Буде весело мати на борту ще одну жінку й спостерігати, як вони вважають це поганим знаком. Ми мусимо якось тримати їх у тонусі.
Дженлі довгий час оглядала метушливу команду, свій дім і саму Езміру. А потім, нарешті, посміхнулася.
— Можу я взяти свої зілля?
— Я буду розчарована, якщо ти їх не візьмеш.
Дженлі знизала плечима.
— Тоді, мабуть, я можу поїхати з вами.
На обличчі Езміри розпливлася невелика задоволена посмішка.
— Добре. Тоді все вирішено. — Вона простягнула руку, і Дженлі поклала свою в неї. — Ласкаво просимо до екіпажу «Нічного Привида», міс Дженлі.
— «Нічний Привид» мертвий! — пролунав голос з-за їхніх спин.
— Замовкни, Рене! — одночасно вигукнули Езміра та Дженлі, а потім тихо засміялися.
— Ну, думаю, ти чудово впишешся.
Це було навіть більше, ніж Езміра могла сподіватися. Тепер залишалося лише молитися, щоб цього виявилося достатньо.