Страница 147 из 201
Езміра піднесла руку до обличчя, і з кінчиків її пальців повільно висунулися кігті. Її зухвала, злісна посмішка викривила губи, і це було одне з найпрекрасніших видовищ, які Дрейвін коли-небудь бачив.
Він мовчки підніс молитву Айрі. Уперше в житті. Дякуючи богові.
Але потім його раптово охопила виснаженість, і кімната знову затуманилася й закрутилася. Ноги Дрейвіна підкосилися, і він знову впав на коліна перед нею. Світ нахилився, а його груди все ще важко дихали від наслідків усього, що він пережив.
— Дрейє! — голос Езміри лунав над ним, але звучав так віддалено.
Його чоло бездумно впало їй на коліна, і тепло її тіла просочилося в нього. Її пальці прослизнули в його волосся, пробираючись крізь змочені потом пасма, ніби він зникне, якщо вона відпустить його. Він нахилив голову лише настільки, щоб зустрітися з нею поглядом.
Езміра виглядала так само виснаженою, як і він, але дивилася на нього з такою щирою любов’ю, що він не міг відвести погляд. Жоден з них не промовив ні слова, але він знав, що це й не було потрібно.
Краї його зору потемніли, а стукіт у черепі заглушав усе інше. Він хотів продовжувати дивитися на неї, чіплятися за доказ того, що вона нарешті в безпеці.
Але тяга була занадто сильною.
Дрейвін кілька разів моргнув, а потім звалився вперед, втрачаючи свідомість, коли світ занурився в тишу й темряву.