Страница 146 из 201
Глава 63
РОЗДІЛ 52
ДРЕЙВІН
Зілля обпекло горло Дрейвіна, наче розплавлений свинець. А щойно воно ковзнуло в горло Езміри, її біль накрив його цілком.
Це не був різкий біль, як від порізу лезом, а гнильний біль, що охоплював кожний суглоб та ребро, аж поки він ледь міг дихати. Відчувалося так, ніби щось усередині нього повільно прогризало собі шлях назовні. Він навіть не міг уявити, як вона жила з цим уже
кілька тижнів
.
Біль був
усюди
, наче невидима вага тягнула його на дно. Голки вколювали його нерви в такт глибокому, пульсуючому болю, аж поки його зір не потемнів по краях.
Але попри все це він не відводив погляду від Езміри. Бо її обличчя… Воно
розслаблялося
. У тих крижаних очах він побачив полегшення.
Її нерівне, поверхневе дихання тепер стало рівнішим. Напруга в рисах обличчя пом’якшала, а тремтіння в пальцях вщухло. Біль, що був викарбуваний у кожній зморшці її досконалого обличчя… зник. Вона моргнула, і вперше з того часу, як він її врятував, її очі не були затуманені.
І, боги, цей погляд зробив кожну секунду цієї агонії вартим того. Він би витримав кожну хвилю мук, якщо б це означало, що вона ніколи більше не матиме того порожнього погляду.
Навіть коли його коліна підкосилися під вагою її страждань, у ньому оселився дивний спокій. Бо тепер вона була в безпеці, і він нарешті міг їй допомогти.
Крізь затуманення він спостерігав, як рухається Дженлі. Її руки були неспокійними, вона шепотіла з нагальністю, поки чорні вени під шкірою Езміри звивалися, наче живі змії. Вона знову взяла лезо й приставила його трохи вище того місця, звідки почала раніше.
І коли сталь врізалася, весь його світ спалахнув.
Воно пронизало його спину, наче рідкий вогонь, кожен нерв кричав — та дивна жива гниль, що була в ній, тепер звивалася всередині
нього
. Він відчував, як вони борсалися, намагаючись вчепитися, щоб заглибитися ще більше в її плоть. Повітря з шипінням вирвалося з його легенів, руки стиснулися так сильно, що нігті впилися в долоні.
— Дреє. — Езміра слабко підняла голову, розтуливши губи. — Поверни мені це...
— Ні, — перервав він її. — Навіть на мить.
Її спина перетворилася на криваве місиво з розірваної плоті. Кров текла темними, блискучими струмками, розливаючись по її боках і просочуючи ковдру під нею, кожна крапля змушувала його шлунок стискатися ще сильніше.
Кожен інстинкт кричав, щоб відштовхнути Дженлі від неї, щоб зупинити це, перш ніж вона висмокче з неї життя, але він змусив себе залишитися на місці.
Дженлі заглибилася ще більше, і його тіло здригнулося. Він відчував кожен її рух, наче її руки були всередині
його
хребта. Щось гостре подряпало кістку — чорт забирай, Айра, він це
чув
— і тоді по його ногах прострілила хвиля болю. Якби він уже не стояв на колінах, то зараз би легко звалився.
Гіркота підступила до горла, і він подумав, що зараз закричить. Вона роздувалася в грудях, відчайдушно прагнучи вирватися назовні, коли це відчуття загрожувало розірвати його на шматки, але він проковтнув її з усією силою.
Якби Езміра це почула, якби вона знала, скільки болю це завдає, вона б занепокоїлася і, ймовірно, накинулася б на нього, щоб змусити зупинитися. А він не хотів, щоб вона несла на собі хоч краплину більше, ніж вона вже несла.
— Я знайшла уламок! — верещала Дженлі.
— Швидше! — проревів Джак з іншого кінця кімнати. Тоді на сходах пролунали кроки. — Забирайтеся звідси, блядь! Усі!
Мабуть, екіпаж нарешті прийшов перевірити, що сталося.
— Чорт, — пробурмотіла Езміра.
У мить, коли пальці Дженлі стиснули уламок, щось у Дрейвіні напружилося, готуючись до останнього удару. Коли вона потягнула, це було так, ніби колючі гаки тягнули по кожному його хребцю, здираючи кожен нерв на своєму шляху. Подих застряг у грудях, і він подумав, що ось-ось знепритомніє.
Усе раптом урвалося.
Зір Дрейвіна затуманився і сповільнився, коли він спостерігав, як уламок виривається з мокрим, огидним тріском. Біль не зник одразу, а спадав хвилями, і кожна хвиля, що відступала, робила його легшим. Біль під шкірою вщух, поки не залишилося лише ледь відчутне пульсування і запаморочливе полегшення від того, що все нарешті скінчилося.
Голос Дженлі прорізав туман його думок.
— Дрейвіне! Твоя кров потрібна, щоб вилікувати її, інакше це знову розростеться.
Він підняв голову, серце забилося в горлі, коли він підвівся на ноги. Уламок лежав покинутий, слизький і блискучий у крові Езміри на столі поруч із нею, але чорні вени залишилися.
Дрейвін вихопив кинджал з-за пояса й провів лезом по долоні. Кров миттєво забилася, яскраво контрастуючи зі сталею.
— Це майже скінчилося, Дике Полум'я.
Він притиснув свою кровоточиву руку до ран, висічених на її спині. Його кров просочувалася всередину, змішуючись із її кров'ю в моторошному теплі, що стікало по вигинах її тіла.
Прийми це,
благав він у думках
. Це має спрацювати. Вона має вижити.
Він стиснув щелепи, вкладаючи в цей акт усю свою волю, ніби сама лише сила могла змусити її тіло прийняти його дар.
Протягом миті, що здалася вічністю, нічого не відбувалося. А потім, нарешті, чорні вени почали відступати, зникаючи з поля зору рани, перш ніж розчинитися в ніщо.
— Проклятий, бляха, Айра, — прошепотів він.
— Що відбувається? — запитала Езміра, намагаючись зазирнути через плече.
Ні Дрейвін, ні Дженлі, ні Джак не змогли відповісти їй, бо всі дивилися, широко розплющивши очі.
Залишки прокляття піднялися з її тіла маленькими клубочками диму, перш ніж шкіра почала зростатися під його рукою.
Полегшення накрило Дрейвіна так сильно, що аж закрутилося в голові, але він не рухався, доки не зникла остання ниточка темряви. Лише тоді він дозволив собі видихнути. Кров і далі капала з його долоні, а рука тремтіла там, де лежала на її хребті.
Дженлі не гаяла часу, підбігла з чистим простирадлом і обережно накинула його на плечі Езміри, прикривши її оголене тіло. Разом з Дрейвіном вони допомогли їй сісти, а Джак поспішив до них.
— Це справді скінчилося? — Езміра ковтнула слину. — Вони... зникли?
Дженлі кивнула, оглядаючи зворотний бік простирадла, яке тепер було заплямоване кров’ю їх обох.
— Прокляття відступило, і твоя шкіра загоюється.
— Цицьки, це спрацювало, — сказала вона з недовірливим сміхом.