Страница 145 из 201
— Наче вони живі. Вони схожі на змій, які намагаються заритися глибше.
Езміра здригнулася, незважаючи на тепло, що випромінювалося від її шкіри.
— Я… я це відчуваю.
Її голос зривався, коли її охопила чергова хвиля болю, і вона сильно вгризлася в подушку, щоб приглушити ридання, що послідувало за цим.
Дрейвін миттю приклав руки до її обличчя, відгортаючи вологе волосся від скроні.
Дженлі відступила назад, зсунувши брови, і дивилася на них.
— Якщо біль від одного порізу вже такий нестерпний, — пробурмотіла вона, — то я не уявляю, як взагалі можна його усунути. Прокляття вкоренилося надто глибоко.
Дрейвін повернувся до неї, його голос був сповнений відчаю.
— Має бути щось. Щось, що зніме біль. Або хоча б…
зменшить
його.
— Дженлі, ти ж напевно щось знаєш, — сказав Джак із дверей, і Езміра ненавиділа те, що бачила, як він ламається. — Якщо в лісі можна знайти якусь дивну траву, просто скажи. Ти ж напевно
щось
знаєш!
Дженлі не одразу відповіла. Її погляд ковзнув до полиць із флаконами та настоянками, що вишикувалися вздовж дальньої стіни, а потім повернувся до Езміри.
— Такий біль не можна усунути, — сказала вона нарешті. — Його можна лише перемістити в інше місце.
— Що ти маєш на увазі під «перемістити в інше місце»? — Дрейвін здивовано зсунув брови, але чаклунка вже рухалася до полиць, пальцями пробігаючи по склу та етикетках.
— Є таке зілля, — продовжила вона, дістаючи маленьку вигнуту пляшечку з темною рідиною всередині. — Його рідко використовують, і воно може бути надзвичайно небезпечним у свій спосіб. Коли його приймають двоє людей… воно їх пов’язує. З’єднує їх, доки не виведеться з організму. Будь-який біль, який відчуває один, інший поглинає замість нього. Це працює в обидва боки. Емоційний і фізичний.
Езміра поглянула на Дрейвіна, і в неї закрутило шлунок.
Ні, чорт забирай.
Дженлі повернулася, простягаючи флакон.
— Якщо ти це вип’єш, ти будеш нести її біль, наче це твій власний.
— Ні, — хрипко промовила Езміра, слабко похитавши головою на подушці. — Ні. Абсолютно ні. Я, блядь, відмовляюся.
Але Дрейвін уже зробив крок уперед, не замислюючись, простягнувши руку до пляшечки.
— Будь ласка, не роби цього! — викрикнула вона. — Я витримаю.
— Я знаю, що витримаєш, — сказав він, впиваючись поглядом у її очі. — Але я тобі не дозволю.
Дрейвін взяв флакон із простягнутої руки Дженлі. Рідина всередині була густою, дивного червоного кольору, майже схожого на кров, із золотистими вкрапленнями, що відбивалися у світлі свічки. Він навіть не здригнувся, коли відкоркував флакон, закинув голову назад і випив половину вмісту.
Серце Езміри стиснулося.
— Дреє, зупинись… — Її голос зірвався, коли вона спробувала підвестися, але тіло тремтіло, а рештки сил остаточно покинули її.
Він знову присів поруч із нею, в очах — лють його невблаганної, впертої любові.
Дженлі зробила крок уперед.
— Другу половину треба випити негайно, інакше це не подіє.
Езміра завагалася, її подих тремтів, а погляд бігав між флакончиком у його руці та його обличчям.
— Я не хотіла, щоб ти це робив для мене, — прошепотіла вона.
Але Дрейвін не відповів. Він лише кивнув, ніжно обіймаючи її за потилицю, коли підносив флакон до її губ.
— Я з тобою, кохана, — прошепотів він так, щоб чула лише вона.
Сльози котилися по її щоках, коли вона неохоче розтулила рота. Рідина ковзнула на її язик, маючи смак подрібнених трав і чогось металевого, наче пелюстки троянд і коріння. Вона була гірка і землиста, і хоча її ледь не знудило, вона проковтнула все.
Якусь мить нічого не відбувалося. Потім, наче повільний видих після затриманого подиху, біль у хребті почав стихати. Вона зітхнула з полегшенням, і її тіло злегка провалилося в ковдру під нею.
Але це полегшення зникло так само швидко, як і з’явилося, щойно її погляд зупинився на Дрейвіні.
Усе його тіло застигло, щелепа стиснулася так сильно, що м’язи затремтіли. З його губ вирвалося тихе шипіння, коли він злегка нахилився вперед, спираючись однією рукою на стіл.
Чорт. Це працює.
Навіть попри той короткий момент полегшення болю, вона ніколи не хотіла цього. Ніколи не хотіла, щоб він терпів це заради неї.
А тепер її біль, що палив душу, перетікав у чоловіка, якого вона кохала.
— Давай покінчимо з цим, — сказав він Дженлі.
У грудях Езміри закрутилася тривога, гостріша за той біль, що вона відчувала. Його очі не відривалися від її очей, заспокоюючи її, поки він брав на себе тягар, призначений для неї.
Але щось інше раптово проникло в неї, закручуючись темним і важким у її грудній клітці.
Це був біль
Дрейвіна
. Тільки він не був фізичним.
Це була сильна провина, яку він ніс у собі, повзучи, як повільна хвиля, і просочуючись у неї. Це була рана, яка ще не зажила. Така, що шепотіла: він мав зробити більше, урятувати більше,
бути
кращим.
Це відчуття тиснуло на її легені, поки дихання не стало поверхневим, а груди не занили від скорботи, якої вона ніколи не переживала сама, але тепер розуміла так, ніби вона завжди була її власною.
Тоді Езміра усвідомила, що його біль був не лише в тілі чи розумі — це був постійний тягар на його душі.