Страница 144 из 201
Глава 62
РОЗДІЛ 51
ЕЗМІРА
Дженлі повернулася до Езміри, і її тон лише трохи пом'якшав.
— Тепер, коли з цим, здається, розібралися, мені потрібно, щоб ти лягла на той стіл.
Езміра кивнула, стиснувши щелепи.
Дрейвін схопив її за зап’ястя, коли вона рушила виконувати наказ.
— Якщо ти зараз помреш, я піду за тобою прямо в безодню, щоб витягнути тебе звідти.
Їхні погляди зустрілися, і в полум'ї його очей вона побачила щось крихке, ледь помітне.
— Я знаю, — прошепотіла вона.
Езміра повільно підійшла до столу, а Дженлі взяла з ліжка ковдру та подушку й накинула їх на тверду дерев’яну поверхню. Вона почула, як Джак пробурмотів щось про те, що буде пильнувати біля дверей, а його черевики заскрипіли, коли він відвернувся, залишаючи їй бодай трохи усамітнення.
Вона скинула сорочку на підлогу, притулившись до тепла Дрейвіна, який допомагав їй обережно лягти на імпровізоване ліжко, і скривилася від болю, коли спотворена магія палала всередині її тіла.
Дрейвін мовчав, але буря в його очах говорила гучніше за будь-які слова. У них були скорбота, лють… і той самий відтінок жаху, який, здавалося, не полишав жодного з них.
Якщо це спрацює, її врятує не лише його кров. Це буде його
любов
. А любов ніколи не була тим, що вони дарували легко. І все ж саме вона раз по раз змушувала їх повертатися одне до одного, ніби лише вона й утримувала їх живими.
Езміра ніколи не прагнула нікого так, як його. І якщо вона це переживе, вона ніколи більше не відпустить його. Дрейвін був вогнем її дикого полум'я, і вона накличе пекло на долю, якщо та колись спробує знову розлучити їх.
Вона важко ковтнула, простягнувши руку до його, коли лягла на стьобану тканину. Дрейвін допоміг їй опуститися, ніби вона була чимось дорогоцінним.
Навіть зараз, коли вона відчувала себе як тонучий корабель, що тягне його за собою, він все одно обрав її.
Езміра лежала плазом на животі, притиснувши щоку до подушки, а серце гуркотіло під нею.
Дрейвін став на коліна біля столу, його тепла рука змахнула пасмо волосся з її обличчя.
— Ти не сама в цьому. Поки я поруч — ти не сама.
Його губи торкнулися її вуха, і її очі запалали, коли вона стримувала свої емоції.
Тоді тишу прорізав голос Дженлі.
— Я відчуваю, що мушу попередити тебе, що це буде боляче, — сказала вона. — Можливо, болючіше, ніж будь-що, що ти відчувала раніше.
Езміра стримала сміх. Правда була в тому, що вона не вірила, ніби щось фізичне може боліти так само страшно, як те, що пережило її серце.
Вона ковтнула слину, трохи підняла підборіддя і видихнула.
— Я витримаю.
— Оце моя дівчинка, — прошепотів Дрейвін, і це викликало ледь помітну посмішку на її губах.
Кроки Дженлі тихо пролунали навколо столу, і її присутність раптом здалася неймовірно важкою. Езміра відчувала руку Дрейвіна на своїй скроні — це була мовчазна обіцянка, що він нікуди не піде. Вона заплющила очі й спробувала зосередитися на цьому, а не на нудоті, що накопичувалася в її животі.
— Не рухайся, — прошепотіла Дженлі. — Мені потрібно точно визначити, де воно.
Езміра здригнулася від першого дотику пальців вздовж хребта, і крапля поту скотилася з її чола, коли кімната раптом стала неймовірно маленькою.
Але коли пальці Дженлі досягли проміжку між лопатками, тиск змінився. Вона злегка натиснула трохи вище центру, і Езміру пронизав біль, якого вона ніколи раніше не відчувала.
З її горла вирвався задушений крик, перш ніж вона встигла його зупинити. Розпечена агонія пульсувала в її кінцівках, розриваючи нерви, наче розплавлене скло. Її ноги мимоволі забилися, а пальці вчепилися в ковдру під нею.
Рука Дрейвіна миттю злетіла до її руки, міцно стискаючи її.
— Я тут, — прошепотів він, обіймаючи її щоку і притискаючи своє чоло до її. — Я тримаю тебе. Я тримаю тебе, кохана.
Вона не могла йому відповісти. Навіть не могла дихати.
Біль був не лише фізичним. Здавалося, ніби уламки заплуталися в самій її душі, відмовляючись відпускати її.
— Дженлі, що ти, в біса, з нею робиш?! — ревнув Джак із дверей, у його голосі чувся жах.
Дженлі відступила, похмуро дивлячись на Езміру.
— Мені доведеться обережно розрізати… шкіру над хребтом.
Езміра змусила себе розтиснути щелепи, зуби боліли від напруги, хоча вона ледь це відчувала. Все її тіло тремтіло, було змочене потом, але вона слабко кивнула.
— Роби, — прохрипіла вона.
— Приготуйся, — попередила Дженлі. — Ти не можеш рухатися. Якщо моя рука зісковзне…
Езміра без гумору хмикнула й зарилася чолом у подушку.
— Якщо рука зісковзне, може, я нарешті хоч трохи, бляха, відпочину.
— Не зісковзне, — пробурмотів Дрейвін, проводячи великим пальцем по її суглобах.
Саме це змусило її по-справжньому приготуватися. Не попередження Дженлі, не лезо, яке, як вона знала, ось-ось розірве її, а його голос. Тріщина в ньому.
Езміра зробила останній вдих і застигла, як тільки могла.
— Я готова.
Ні, вона не була готова. Вона, бляха, абсолютно не була готова.
Дженлі видихнула з-за її спини, а потім на шкіру Езміри впав прохолодний поцілунок сталі. Лезо ледь торкнулося поверхні, коли це влучило в неї. Агонія. Не біль —
абсолютна, чортова
агонія
.
Вона пронизала її такою сильною хвилею, що з її вуст вирвався крик, наче у пораненої тварини. Цей звук здивував навіть її саму. Він був грубим і гортанним, лунаючи по кімнаті, наче дзвін смерті.
Дженлі миттєво завмерла, а лезо зупинилося посередині зрізу.
Дрейвін здригнувся поруч із нею.
Джак викрикнув кілька лайок з іншого кінця кімнати.
У кімнаті запала приголомшена тиша, а може, вона просто оглухла.
Езміра сильно тремтіла, дихаючи короткими, нерівними подихами. Вона відчувала, ніби її розривають зсередини, ніби її нерви здирають, а кістки спалюють.
— Святий Вілейм, — прошепотіла Дженлі. — Воно чинить опір.
Дрейвін повільно підвівся на ноги, рухаючись нерішуче, ніби боячись того, що може побачити. Його рука зависла над її оголеною спиною, і він просто дивився на неї, застигши на мить.
Езміра підняла обличчя до нього, намагаючись зосередитися.
— Що таке?
Він стиснув щелепи, а його очі розширилися від занепокоєння.
— Вони… — він важко ковтнув слину, — ці знаки. Вони рухаються. Вони…
звиваються
.
— Звиваються?!
Він ледь кивнув, його погляд став віддаленим.