Страница 141 из 201
Глава 61
РОЗДІЛ 50
ДРЕЙВІН
І це вбиває мене.
Слова Езміри вразили Дрейвіна до глибини душі. Але він знав. Він знав, що це вбивало її.
Це стало незаперечним.
Ті чорні вени були наче прокляті коріння, що проривалися крізь її тіло. Він бачив їх щоразу, коли заплющував очі. Вони звивалися. Розповзалися.
Пожирали
її.
І він мусив стояти поруч із нею сильним, ніби це не розбивало його серце, коли він дивився щоразу, як вона піднімала сорочку.
Протягом усього цього Езміра залишалася такою спокійною. Такою
врівноваженою
. Це не мало ніякого сенсу, але саме тому Дрейвін змушував себе виглядати якомога спокійнішим. Вона поводилася так, ніби її не пожирала зсередини сила, яку не міг витримати жоден смертний чи бог.
І ось тепер вона була дивним поєднанням їх обох.
І Дрейвін мав просто стояти там і нічого не робити? Ще ніколи в житті він не почувався таким безпорадним.
Його думки повернулися на кілька ночей назад — до тієї миті, коли вона нарешті знову стала його. Коли нарешті побачила його вчинки такими, якими вони були насправді, і, попри все, зізналася, що кохає його. А потім її крик — той болісний, сповнений муки крик — що вирвався з неї в ту мить, коли він захопив її губи своїми і підняв її сорочку, щоб оголити прокляті вени.
Його серце забилося, і він відчув, ніби знову її втрачає.
Дрейвін звинувачував себе. Він обіцяв захищати її. Присягнувся всіма клятими богами, які колись завдали їй болю.
І саме тоді його вразила страшна думка. А що, як вони всі помилялися?
Можливо, їм ніколи не судилося вціліти поруч одне з одним. Натомість доля прирекла їх на загибель від кохання, настільки всепоглинаючого, настільки
безжального
, що воно пожирало їхні душі й залишало їхні серця в руїнах.
А тим часом із кожним днем чорні вени розповзалися її спиною дедалі далі.
Дрейвін знав, що Джак так само відчайдушно прагне врятувати її, як і він сам, але він не довіряв його кузені. Він не довіряв
нічому,
що обіцяло спасіння, яке ніколи раніше не наставало.
Але Езміра мала надію, і Дрейвін був готовий іти за нею. Навіть якщо це коштуватиме йому життя.
Він просто знав, що не витримає, дивлячись, як це вбиває її.
Слова, що линули по кімнаті, нарешті прорвали туман його думок, і Дрейвін моргнув, вириваючись із спіралі, в якій він перебував кожну мить свого життя, коли не спав.
— Як довго це вже в ній? — запитала Дженлі, і в її голосі відчувався страх.
— Принаймні два тижні, — тихо відповів Джак.
Дженлі різко перевела погляд на Езміру, широко розплющивши очі.
— Два тижні? Це неможливо. Вона мала б бути…
— Мертвою? — беземоційно запитала Езміра, і на її губах з’явилася втомлена посмішка. — Ага, ми знаємо.
Дженлі обернулася на 360 градусів, поклавши руки на стегна.
— Як, в ім’я всіх пекельних сил, ти вижила так довго?
— Ти її не слухала, — процідив крізь зуби Дрейвін.
— Дреє, все гаразд. Це занадто багато інформації, щоб одразу сприйняти, — визнала Езміра, перш ніж звернутися до Дженлі. — Я навіть не знаю, з чого почати, але причина, чому я досі тут, полягає в тому, що я — богиня.
Дженлі моргнула, її обличчя спотворилося від шоку та легкого страху.
— Ну, — нарешті сказала вона, — це багато що пояснювало б.
Езміра видихнула, на її обличчі з’явилося полегшення.
Доки Дженлі не сказала:
— Якби я тобі повірила.
Очі Езміри стали гострими, а з грудей Дрейвіна вирвалося гарчання.
— Всі, заспокойтеся! — сказав Джак, піднявши руки між ними, ніби намагаючись їх розборонити. — Дженлі, ми знаємо, як це звучить, але ти мусиш нас вислухати. Вона каже правду.
— О? Тоді яка вона богиня, га? Наскільки мені відомо, всі боги давно відомі. — Вона схрестила руки.
— Каліпсо, — одночасно сказали Езміра, Дрейвін і Джак.
Дженлі роззявила рота.
— Вибачте, я помилилася. Всі вони вже відомі… За винятком Каліпсо та Нейріси. Бо вони…
— Мертві. — Погляд Езміри пом’якшав, ніби благаючи Дженлі. — Я знаю, що в це неможливо повірити, але Каліпсо відродилася. Через
мене
. Я — Езміра Айресс, спадкоємиця Мейрінісу до його падіння.
— Мейрініс
відродився
, Дженлі, — втрутився Джак, притулившись до стіни. Він кивнув Езмірі підборіддям. — Послухай її.
Дрейвін спостерігав, як Дженлі широко розплющила очі, злегка відкрила рота, а потім зробила крок назад. Її погляд ковзнув від обличчя Езміри до її тіла і знову повернувся до обличчя. Потім її вираз обличчя розслабився, погляд затуманився, ніби вона дивилася крізь Езміру.
— Ні, — прошепотіла вона. — Це… неможливо.
Дрейвін нахмурився.
— Повір мені, ми теж так думали.
Езміра пирхнула.
— Усі вірили, що богині давно померли або зникли. Я в тому числі. А тим часом одна з них жила всередині мене останні тисячу років.
Езміра детально розповіла про все, що їм довелося пережити за останні кілька місяців, вплітаючи у розповідь уривки зі свого дитинства та минулого на борту «Нічного Привида», щоб допомогти Дженлі зрозуміти. Дрейвін не міг не помітити, що вона оминула подробиці того, що сталося між ними завдяки Серіні. Все, що вона сказала про свою сестру, — це те, що вони більше не розмовляють, і що їй не можна довіряти.
Дрейвін відчайдушно хотів дізнатися, що сталося між ними, відчайдушно хотів дізнатися, що такого жахливого могла зробити її сестра, що це змусило її повернутися до нього. Жоден з них не хотів говорити про те, через що їм довелося пройти. Особливо після того, як вони дізналися, що зробив Атлас.
Вони проводили ночі, обіймаючи одне одного в тиші. І коли вона нарешті засинала в його обіймах, він лежав без сну, дивлячись на її досконале обличчя, а його серце стискалося тисячею способів, розуміючи, що їхній час може бути обмеженим.
— Ну, почнемо з найголовнішого, — почала Дженлі. — Ми мусимо це дістати.
За мить вона вже рушила, її руки метушилися, коли вона побігла до довгого прямокутного столу в дальньому кутку кімнати, відкидаючи баночки та сувої, розкидаючи їх на підлогу.
— Стривай, що? — запитав Джак, зморщивши брови. — Ти маєш на увазі
зараз
? Спочатку нам потрібен план.
— Воно в її
хребті,
— пробурмотів Дрейвін, дивлячись на неї. — Ти не можеш просто вирвати його, наче кляту скалку!