Страница 140 из 201
— Почувайтеся як вдома, — сказала вона, впавши на ліжко. — То що ви хотіли в мене попросити? І чому ви там у болоті плакали про богів? — Її очі стали гострими, перебігаючи по трійці.
Між ними запала довга тиша.
Джак відвів погляд на підлогу, Езміра не знала, що сказати, а Дрейвін стояв нерухомо поруч із нею.
З чого ж їм почати?
Езміра нарешті зробила крок уперед.
— Скільки ти знаєш про богів Раймеллу?
Дженлі здригнулася. З її обличчя зник рум’янець, а повітря в кімнаті стало густим. Вона вже не здавалася грайливою чи байдужою, а настороженою й обережною.
— Це та частина мого життя, яку я поховала, — холодно сказала вона. Її погляд перейшов на Джака, який все ще відмовлявся дивитися їй в очі.
Езміра грізно поглянула на нього, гадаючи, що він, мабуть, приховав у розповіді, коли вони подорожували сюди.
— І я не викопую мерців. Із цього ніколи не виходить нічого доброго. Вам ніхто не казав, що цікавість убила сову? — закінчила Дженлі.
— Кота. Цікавість убила кота
2
, — буркнув Джак.
Дженлі підняла палець.
— Продовжуй ставити запитання — і приказку доведеться змінити, кузене.
— Ми б не питали, якби це не було важливо, — вигукнув Джак. — Ти знаєш, що я б
ніколи
не звернувся до тебе з цим, якби це не було необхідно. Якби це не було питанням життя чи смерті.
Вона нахилилася вперед.
— Ти думаєш, це так просто? Скажи мені, Джаку, чи знають вони взагалі, що відбувається в храмах?
— Саме тому ми тут, — зізналася Езміра, зробивши крок уперед. — Я знаю, що все, що відбувається з богами та їхніми верховними жерцями й жрицями, є найпотаємнішою таємницею нашого світу, але ти втекла. І в тебе, мабуть, є на те причина.
Дженлі звузила очі.
— Джаку, що ти їм, в біса, розповів?
— Тільки те, що я допоміг тобі сховатися.
— Він чітко дав зрозуміти, що розповідати маєш ти, — втрутилася Езміра. — Але в мене закінчується час. І я вже знаю від інших, що верховні жриці колись були відомі як відьми королівства. Що коли ти приносила своє життя в жертву богу, щоб дожити свої дні в храмі, тобі надавали більшу силу, ніж решті підданих.
— Зачекай, це правда? — запитав Дрейвін.
Дженлі нахилила голову набік, і на її обличчі з’явилася легка усмішка, коли вона дивилася на Езміру.
— А що ще ти знаєш?
— Твоя сила залежить від того, якому богу ти служиш. А оскільки ти служиш Вілейму...
— Моя сила корениться в самій землі, і її магія пронизує мої вени, — перебила її Дженлі. — Моє ремесло — мистецтво аптекарства. Але мої знання сягають далеко за його межі. Я знаю всі дари цієї землі й обізнана з кожною таємницею ґрунту, коріння й каменю.
— Тож, зілля? — припустив Дрейвін.
— Я б сказала, що це лише основа, — Дженлі вказала на дальню стіну, уздовж якої тягнулися полиці від підлоги до стелі, заставлені флаконами всіх кольорів і розмірів. — Але щоб зварити те, що я маю, потрібно більше, ніж лише знання. Треба принести в жертву краплю, що несе в собі суть божественного.
Езміра заплуталася.
— Крапля крові?
— Ні, — прошепотіла Дженлі. — Я мала на увазі сльози. І це мають бути справжні сльози, викликані лише щирими емоціями. Коли кров потрапляє у відвар, це символ того, що Вілейм наділяє його силою.
Вона зсунула брови.
— Твої сльози — це
кров
? — Вона знову поглянула на стіну, очима блукаючи по сотнях пляшок.
— Я тут уже багато років. Багато
емоційних
, самотніх років. — Дженлі знизала плечима. — Тож я використовую їх.
— Я це бачу, — сказала Езміра, повернувшись до неї.
Дженлі схрестила руки.
— Але з чого ти взяла, що можеш увірватися сюди й вимагати, щоб я розкрила тобі таємниці богів? Богів, яких ти ледь розумієш.
Езміра зробила ще один крок до неї, зморщивши брови від розчарування.
— Я не просто
ледь
розумію це. — Її погляд блукав між Дрейвіном і Джаком, який кивнув головою на знак схвалення. — Я і є всім цим.
Дженлі довго дивилася на неї, звужуючи очі.
— Що це означає?
Езміра видихнула.
— Показати тобі буде простіше, ніж пояснити.
Дженлі все ще вагалася, її пальці тремтіли на ковдрі. Зрештою вона повільно зітхнула з покірністю і встала.
— Гаразд. Покажи мені.
Поки тиша тривала, Дрейвін без слів рушив уперед. Він перетнув кімнату і рухом руки затягнув гобеленові штори, щоб екіпаж не зайшов сюди, щоб роздивитися, що відбувається.
— Ти коли-небудь чула про велсініт? — запитала Езміра.
Очі Дженлі миттєво спалахнули.
— Звідки
ти
про це знаєш?
Езміра зробила крок уперед, а потім повернулася спиною до жінки. Дрейвін миттю опинився поруч із нею, але вона відчувала, як від нього випромінюється напруга.
— Як я вже казала, краще один раз показати, ніж сто разів розповідати. — Її пальці дісталися до коміра і повільно стягнули тканину через голову.
Дженлі затамувала подих, коли Езміра показала чорні сліди, що проступали під шкірою. Вона відчувала, як вони слабко пульсують, наповнені темним, мовчазним голодом, живлячись її магією.
— Я чула лише шепоти, — прошепотіла Дженлі, приглушивши голос. — Це ж мало бути зачинене подалі від нашого світу. Я ніколи не думала, що це справді існує.
— Ну, а воно існує, — Езміра натягнула сорочку назад і повернулася до неї, стоячи поруч із Дрейвіном і Джаком. — І це вбиває мене.