Страница 139 из 201
Глава 60
РОЗДІЛ 49
ЕЗМІРА
Вони йшли мовчки, здавалося, кілометри, коли Дженлі нарешті зупинилася.
— А ось і він, — прошепотіла жінка, широко розкинувши руки, ніби вітала давню подругу.
Перед ними стояло колосальне дерево. Його стовбур був ширшим за будь-який, що Езміра будь-коли бачила.
Дженлі повернулася до них, її дикі зелені очі сяяли.
— Ласкаво прошу до мого дому.
— Вона жартує? — пробурмотів Дрейвін.
— Я не жартую, недоумки, — різко відрізала Дженлі, драматично обертаючись до них і грізно дивлячись. — То ви прийшли сюди по мою допомогу чи ні?
Вона підняла руку, розчепіривши пальці, і прошепотіла щось у бік дерева так тихо, що це було майже нечутно.
І тоді кора затремтіла.
Екіпаж відступив, коли мерехтіння пробігло по деревині, наче пульс. Потім, з тихим стогоном, стовбур розколовся посередині, розсунувшись і відкривши високий, арочний прохід. Всередині сяяло золоте тепло, яке здавалося набагато привабливішим, ніж моторошний ліс, що їх оточував.
Дженлі увійшла всередину дерева, а більшість екіпажу пішла за нею, і всі зникли з поля зору.
Езміра замигала очима від подиву.
— Давайте залишимо її собі.
—
Ні
, — одночасно сказали Дрейвін і Джак за її спиною.
Вона обернулася, піднявши брову на обох, і поклала руку на стегно.
— Мило, що ви обоє думаєте, ніби тут досі ви головні.
— Ти точно не зможеш залишити собі цю божевільну лісову відьму, — сказав Дрейвін, грайливо звузивши очі.
Езміра знизала плечима.
— Ну, я вважаю, що вона цікава. До того ж, коли востаннє серед нас була ще одна жінка? — Вона вказала на дерево. — А сила є сила, хай наскільки божевільна. Вона може стати в нагоді.
— Вона замінувала болото, — застогнав Джак.
— А я чую лише те, що вона вправна одразу в кількох речах, — підморгнула Езміра й рушила до сяючого входу.
Через мить вони пішли за нею, і те, що вони побачили всередині дерева, захопило Езміру. Незважаючи на те, що кора була твердою й пульсувала життям, середина була повністю видовбана.
По внутрішніх стінах звивалися сходи, витесані в деревині, що піднімалися вище, ніж сягав її погляд. На різних рівнях у корі були вбудовані кімнати — до деяких вели гойдалки з мотузкових мостів, інші мали округлі дверні отвори. Повітря всередині дерева було теплим, пахло солодким соком, травами та димом.
Її команда стояла мовчки, вражена, утворивши навколо неї півколо.
Дженлі увірвалася всередину, випередивши їх, з піднятими руками.
— Ласкаво просимо до мого скромного, видовбаного притулку, — гукнула вона. — Досліджуйте, якщо хочете, але нічого
не
чіпайте. — Її очі звузилися, дивлячись на Рена, і Езміра замислилася, що ж сталося між ними.
Дженлі піднялася кількома сходинками і впала в гамак, підвішений на ліанах.
— Це місце дуже живе, і воно не любить, коли чужинці тут нишпорять. — Коли вона промовила ці слова, ліани, що її тримали, ніби закрутилися й забилися. — Але дивіться, зробіть правильний вибір, — піддражнила їх Дженлі.
Екіпаж на мить завагався, а потім розійшовся. Їхні кроки глухо відлунювали на гвинтових сходах, що тихо поскрипували, поки вони підіймалися, щоб зайняти кімнати, які відгалужувалися від звивистого проходу.
Дрейвін звернувся до Семвелла й Томмі.
— Ви двоє не проти тримати першу варту? Ми будемо змінюватися кожні кілька годин, але будьте пильні. Я не довіряю цим лісам.
— Так, капітане, — погодився Томмі, але Езміра помітила, що Семвелл вагався.
Врешті-решт він кивнув Дрейвіну.
— Я теж не довіряю цим лісам, Дреє.
— Якщо знадобиться допомога, просто крикніть, — сказав Дрейвін зі сміхом.
Семвелл насмішкувато віддав честь, тоді розвернувся й разом із Томмі рушив назад до виходу.
Езміра так і не заговорила з ним відтоді, як того дня потопила його корабель, багато місяців тому. Вона замислилася, чи він досі її ненавидить. Вона не звинувачувала б його, якби це було так, і, чесно кажучи, їй було байдуже.
Але він був тут, тож це, мабуть, щось означало.
А Томмі… він навіть не
дивився
на неї з того часу, як вони її врятували. Якщо він її не пробачить, вона, можливо, не зможе пробачити себе. Томмі був добрий до неї. Він дбав про неї настільки, що запитав її про життя тієї ночі, коли вона потопила перше судно Дрейвіна. І навіть намагався дати батьківську пораду, розповівши, що став капером після того, як чудовисько Блеквуда потопило його корабель кілька десятиліть тому.
Її серце стиснулося від цього спогаду і від того, що вона була тим «чудовиськом». Вже
двічі,
особливо для нього.
Як тільки вони зникли з поля зору, Джак підійшов до гамака Дженлі.
— Я серйозно просив про послугу. Нам треба поговорити з тобою. Наодинці.
Дженлі нахилила голову.
— А-а... Схоже, це не просто мила сімейна зустріч. — Вона впилася передніми зубами в нижню губу. — Справи, припускаю?
— Серйозні справи, — твердо сказав він, кинувши погляд на інших, які все ще метушилися. — Справи, про які навіть її екіпаж ще не знає. І ми хотіли б, щоб так і залишилося, якщо це можливо.
Вона муркнула й ліниво кивнула.
— Тоді ходімо. Ми підемо до моєї спальні, там буде більше приватності.
Дрейвін допитливо глянув на Езміру, але вона лише знизала плечима.
Дженлі вискочила зі свого гамака й повела їх трьох сходами вгору. Вони піднімалися вище, ніж наважився хтось із команди, минаючи звичайні двері, аж поки не опинилися перед глухою стіною, завішаною гобеленами.
Але коли Дженлі махнула рукою, її лози поповзли вздовж стін, наче слухняні змії, і відсунули один із гобеленів, відкривши приховану кімнату, оповиту яскравими кольорами.
Кімната була круглою. Стіни ховалися під шарами насичено-зелених і строкатих гобеленів, вишитих золотими нитками. Над головою на звивистих гілках стояли маленькі свічки, поруч із сяючими грибами, що випромінювали м'яке бурштинове світло.
На підлозі біля дальньої стіни лежав великий круглий матрац, на якому були нагромаджені м'які, різнокольорові ковдри та подушки. Підлога була вкрита товстими килимами, а зі стелі звисали дивні прикраси, такі як кристали, кістки та сухі квіти.
У кімнаті не було холодно, як у тронній залі чи в казармах під палубою її корабля. Вона здавалася крихітним притулком, захованим у самому серці найнебезпечнішого лісу їхнього королівства.
Тут було
безпечно
.