Страница 135 из 201
Глава 59
РОЗДІЛ 48
ЕЗМІРА
Минуло кілька днів з того часу, як Езміра показала Дрейвіну й Джаку свою спину. Здавалося, вигляд тих чорних вен назавжди залишив у їхніх серцях незагойну рану. Вона й досі відчувала тягар тієї миті щоразу, коли рука Дрейвіна ледь помітно тремтіла, торкаючись її талії, і щоразу, коли перший помічник затримував на ній сповнений жалю погляд.
Дні на кораблі зливалися воєдино, утворюючи дивний ритм рутини та неспокою, поки вони пливли до Террани. Море зустрічало їх золотими світанками, що розсипали світло по хвилях, і крихітними островами, увінчаними пишними кронами дерев. Їхня зелень була такою яскравою, що, чим ближче вони підходили до Лісового королівства, тим більше все це здавалося несправжнім.
Більшість ночей вона стояла на носі коробля, дозволяючи солоному вітру й заколисуванню хвиль огортати себе. Іноді цього майже вистачало, щоб забути: на них полюють і Азеріан, і Атлас.
Майже.
З кожною милею, що наближала їх до Террани, повітря ставало все важчим, а її передчуття перепліталося зі страхом бути спійманою, перш ніж вона зможе звільнитися.
Але одне було певним: Дрейвін поводився дивно з тієї ночі. Езміра вже майже повірила, що все нарешті може стати на свої місця. Але відколи вони побачили дивні мітки на її спині, він ніби замкнувся в собі.
Він все ще був захисним — здавалося, навіть більше, ніж будь-коли. Хай куди вона рушала палубою, він завжди був поруч — мов безмовна тінь, що трималася на відстані одного кроку, готова підхопити її, якщо щось трапиться. Це мало б дарувати відчуття безпеки. Його присутність огортала її теплом, немов важкий плащ. Але більше нічого не було таким, як раніше.
Зникло полум'я, що колись палало в його бурштиново-карих очах, варто було їхнім поглядам зустрітися. Тліюче бажання, дражливий блиск, невисловлений виклик, що колись змушували її серце битися швидше… Все це поглинуло щось холодніше. Тепер, коли вона ловила його погляд, вона бачила лише турботу.
Дрейвін більше не дивився на Езміру так, ніби вона була тією лютою, недосяжною силою, за якою він гнався через море. Натомість він дивився на неї, як на тендітну істоту, яку мав захищати від світу, або як на тягар, який він мав нести.
Раніше вона ніколи не була тягарем. Їй ніколи не потрібна була допомога, і він знав це краще за будь-кого. Він
кохав
її саме за це. У цьому була суть їхніх стосунків — дві сили, що зіштовхуються, ніколи не підкоряючись і не ламаючись. Але велсініт зробив її вразливою, і це щось змінило в ньому.
Після відчайдушних пошуків чогось знайомого, після того, як вона вже майже втратила надію… Мабуть, саме це й лякало її найбільше. Щойно вона знайшла те, чого так довго прагнула, — його знову відібрали.
Повітря розрізав крик.
— Суша! Террана попереду!
Езміра різко підвела голову до «воронячого гнізда», де на тлі залитого сонцем неба вимальовувався силует Джака. Він широко всміхався й, простягнувши руку, вказував на темний обрис узбережжя попереду. Навіть із такої відстані вона бачила його усмішку.
За мить він зіскочив із майданчика, однією рукою вхопився за канат і, розгойдавшись, полетів над палубою між вітрилами. Екіпаж засміявся. Мотузка свистіла на вітрі, аж поки він не відпустив її й не спустився на палубу з грацією того, хто робив це сотні разів.
Її губи мимоволі вигнулися в посмішці.
Показушник.
Дрейвін ледь кинув на нього погляд, хоча Езміра все ж помітила, як на мить сіпнувся кутик його губ. Джак підійшов до нього, вони перекинулися кількома словами, після чого корабель змінив курс і плавно попрямував до затіненого узбережжя.
Коли вони наблизилися, Езміра нахилилася через поручні. Лісове королівство простягалося попереду, оповите туманом, але ця частина його берегової лінії була не схожа на жодну з тих, що вона бачила раніше.
Та Террана, до якої вона заходила протягом останніх століть, ніби виросла з самого лісу, а не була збудована на ньому. Величезні дерева здіймалися так високо, що, здавалося, пронизували хмари, а їхні крони утворювали живий зелений собор. Вона згадала, як сонячне світло просочувалося крізь листя розсіяними візерунками, огортаючи все мінливими смарагдовими відтінками. І як архітектура королівства органічно поєднувалась із природою, витесана безпосередньо у стовбурах колосальних дерев або збудована високо серед їхніх гілок, з’єднана мостами з мотузок та дерев’яними доріжками.
Але узбережжя, на яке вона дивилася зараз, було
зовсім
іншим. Великі дерева підносилися з берега, але їхні коріння були сплутані й оголені, звиваючись у каламутну воду. З гілок звисали товсті ліани, що колихалися на вітрі. І що ближче вони підходили до суші, то важчим ставало повітря — густе, вологе, просякнуте запахом мокрої землі.
Не було жодних ознак життя.
Дрейвін підійшов до неї, дивлячись на краєвид. Він поклав свою руку на її, міцніше стискаючи їх навколо поручнів.
— Це прекрасно, — прошепотіла вона. — У якийсь моторошний спосіб.
— Як і ти, я маю відчуття, що ця краса може вкусити у відповідь. — Дрейвін підморгнув їй, а вона грайливо закотила очі.
Корабель зупинився біля болотистого берега, а екіпаж зібрався в центрі палуби.
Езміра стояла поруч із Дрейвіном і Джаком, і всі троє привертали до себе всю увагу екіпажу.
— Гаразд, ви всі! Слухайте, — прокричала вона.
Цицьки.
Як же це було приємно.
— «Валор» далі не пройде, — перебив її Дрейвін. — Мілина тут розірве корабель на шматки, перш ніж ми навіть торкнемося берега. Решту шляху ми пройдемо на шлюпках.
Джак трохи висунувся вперед.
— Тримайте зброю під рукою. Це місце може здаватися порожнім, але ви будете дурнями, якщо так думаєте. Ви всі чули історії про Террану і те, що ховається між деревами. Повірте в них. — Він знизав плечима. — Якщо щось здається не так, то, ймовірно, так і є.
Рівен і Алек обмінялися тривожними поглядами, тоді як Рен лише мовчки кивнув, погоджуючись зі словами Джака — уродженця лісових земель, як і він сам.
Езміра схрестила руки, оглядаючи кожне обличчя.
— Ніяких героїчних вчинків, — вона грізно поглянула на Дрейвіна, — і ніяких блукань. Ми висаджуємося разом, ми йдемо разом. Ага?
— Ага, капітане! — прокотилося серед екіпажу, і вона не змогла стримати посмішки.
Я, блядь, повернулася.
Незважаючи на отруту в її жилах, вона повернулася сюди, до своєї родини, щоб робити те, що вони вміють найкраще.