Страница 134 из 201
Ці слова лунали в його голові, роздираючи мозок.
Дрейвін зробив крок до неї.
— Ти справді думаєш, що я дозволю цьому статися? Думаєш, я ризикнув би тобою?
Езміра зустріла його погляд з тихою силою, яка майже збила його з ніг.
— Я думаю, що якби єдиний спосіб врятувати мене означав ризикнути всім —
навіть
мною
— ти б це зробив.
Ця правда вразила Дрейвіна, як удар, бо вона мала рацію. Якщо все інше не вдасться, він вирве цю отруту з неї зубами, якщо до того дійде, навіть якщо це його вб’є.
Бо, як би там не було, якщо ця речовина залишиться в ній, вона загине. Жити без неї було неможливо, і він ніколи не пробачить собі, якщо не спробує зробити все можливе, щоб врятувати її.
Джак стиснув щелепи, а його очі палали тим самим безпорадним гнівом.
— Тож ми знайдемо спосіб. Не поспішатимемо. Не чіпатимемо, доки не дізнаємося, як витягнути це, не… — Він замовк, не в змозі закінчити.
Дрейвін повільно кивнув.
— Ми знайдемо спосіб. Мені байдуже, чого це коштуватиме.
— Моя кузина, можливо, ще зможе нам допомогти. — Джак потер потилицю й ковтнув слину, коли їхня увага перейшла на нього. — Дженлі — це… така собі вчена. Вона провела своє життя, копаючись у речах, у які не слід було копатися.
Його погляд на мить загубився вдалині.
— Або в речах, які інші хочуть поховати. Загублена магія, заборонені практики, стародавні прокляття.
Дрейвін злегка звузив очі, зважуючи слова.
— Ти думаєш, вона знає, як це вилікувати?
Джак покрутив щелепою, явно підбираючи слова.
— Не можу сказати напевно. Але якщо є спосіб вилучити цю отруту, не знищивши тебе, я майже впевнений, що вона знає його.
— Тоді я б сказала, що вона — наш єдиний варіант, — втрутилася Езміра.
Її перший помічник кивнув.
— Дженлі трохи…
дивакувата
у всьому, що робить. Але щодо цього… — він вказав на її спину, його рука ледь тремтіла, — …я подбаю, щоб вона нас вислухала і зрозуміла, наскільки це важливо.
Дрейвін стиснув щелепи.
— Що б там не було, ми витягнемо це з неї. Але що ти маєш на увазі, кажучи, що вона дивакувата?
Джак повернувся до Дрейвіна, його очі ніби благали: «
Просто вислухай мене
».
У куточках його рота з’явилася безрадісна посмішка.
— «Дивакувата» — мабуть, занадто м'яке слово. Можливо… божевільна підійде більше. Дженлі ніколи не бачила світ так, як усі інші.
Езміра на мить замовкла, оглядаючи їх обох, але потім її губи вигнулися в посмішці.
— Вона мені вже подобається.
— Ага, — зітхнув Джак. — Саме цього я й боюся.
Його погляд на мить загубився, ніби занурившись у далекі спогади.
— Коли ми були дітьми, Дженлі була обрана жрицями Террани й відведена до храму, щоб вирости серед них. Наша родина пишалася цим і вважала це найвищою честю. Вона роками вивчала звичаї богів, присягаючи зберігати їхні таємниці та знання, заборонені для решти королівства.
Езміра посунулася на столі, здаючись заінтригованою.
— А потім?
— Жрицям дозволяється залишати храми лише раз на десять років, щоб відвідати своїх близьких. Я бачив її вперше з тих пір, як їй виповнилося тринадцять, і вона… вже не була тією Дженлі, яку я пам’ятав. Вона благала мене про допомогу.
Дрейвін нахмурився. Жриці Террани відрізнялися від жриць його королівства, але з іншого боку, його батько очистив храм, відколи Айра надав йому та його братові владу. Жриці Лефайріну тепер мали нове місце поклоніння в центрі столиці.
— Допомогти з чим? — перервав Дрейвін.
— Це довга історія, — зітхнув Джак. — Але я допоміг їй втекти. Дженлі втекла, покинувши все, чого її навчили, і все, що вона присягалася дотримуватися. А отже, вона порушила свої обітниці перед Вілеймом, богом Террани. Цей вчинок карається смертю, бо таємниці, які вона носить із собою, роблять її небезпечною.
Очі Езміри спалахнули.
— Решта твоєї родини допомагала?
Джак презирливо скривився.
— Наша родина не могла пробачити навіть
думки
про її втечу. Вони вигнали її, готові дозволити їй померти в ім’я Вілейма. Ось чому я покинув рідне королівство в пошуках чогось іншого і зрештою вирішив плисти на «Нічному Привиді».
— Тож вона — поза законом, — задумливо промовив Дрейвін.
Езміра посміхнулася.
— Так само, як і ми.
Дрейвін не зміг стримати посмішки, побачивши пустотливий блиск у її очах, незважаючи на їхнє становище.
Джак кивнув, у його очах промайнув похмурий блиск.
— Саме так. Вона живе за чужими правилами, як і ми. І хоча світ вважає її знання небезпечними, це саме те, що нам потрібно.
Дрейвін схрестив руки.
— Божевільна чи ні, якщо вона може допомогти, вона варта ризику.
— Ага, — одночасно сказали Езміра та Джак, посміхаючись один одному.
Дрейвін міг лише сподіватися, що вони мають рацію.