Страница 131 из 201
Його обличчя зблідло, але він зреагував швидко, обійнявши її за талію, щоб підтримати.
— Спокійно, спокійно. Я тримаю тебе.
—
Він обережно посадив її на стіл, притиснувши до себе, щоб вона не впала.
Біль трохи вщух із зміною положення, гострий, сильний пекучий біль перетворився на глибокий і пульсуючий. Вона дихала нерівно, тримаючись за нього.
Коли найсильніша хвиля болю минула, він озирнувся, гарячково оглядаючи стіл.
— Тут нічого немає, — пробурмотів він, проводячи рукою по дереву. — Нічого гострого, нічого, що могло б…
Він зупинився і повернувся до неї, а його обличчя затьмарилося чимось більшим, ніж просто турбота.
— Езміро, кохана… Мені треба подивитися на твою спину, — сказав він. — Будь ласка. Я просто хочу переконатися, що все гаразд.
Вона завагалася, серце в неї шалено билося, але врешті-решт вона кивнула.
— Гаразд, — прошепотіла вона.
Тремтячими пальцями вони разом зняли з неї сорочку. Кожен його рух був повільним і обережним, ніби вона могла розсипатися від одного неправильного дотику. Тканина зісковзнула з її рук, і вона одразу схрестила їх на грудях, прикриваючись, коли її охопило відчуття вразливості. Справа була навіть не в тому, що він бачив її оголеною, а в тому, що бачив її ослабленою.
Прикусивши губу, вона повільно повернулася спиною до нього.
А потім —
тиша
.
Езміра відчула нерухомість Дрейвіна ще до того, як побачила її. Він не говорив, навіть не ворухнув жодним м’язом. Повітря навколо них ніби стиснулося, важке від страху.
— Щ-що… що таке? — прошепотіла вона.
Він не відповів, і паніка почала підступати до її горла.
— Дреє?!
Коли він нарешті видихнув, його подих був тремтливим, майже зламаним.
— …Проклятий Айра.
Вона застигла.
— Що? Що ти бачиш?
Тиша тривала так довго, що у неї аж шлунок скрутило. Вона міцніше обійняла себе руками, серце гупало, поки вона чекала, що він щось скаже —
що завгодно
.
Нарешті пролунав його голос, тихий і сповнений жаху.
— Ти пам’ятаєш усе, що сталося, коли тебе захопили?
Вона зморщила брови, і розгубленість перебила її страх.
— Що?
— Подумай. — Його тон став різкішим, але вона знала, що це не було спрямовано на неї. — Ти пам’ятаєш, що вони з тобою зробили?
— Я… ні. Не пам’ятаю. Я пам’ятаю, як у Якірній Пристані спалахнула бійка, і як Атлас загнав мене в кут. А далі — нічого. — Її пальці стиснулися на шкірі, коли спогади затуманилися. — Вони вдарили мене, і я знепритомніла. А коли прийшла до тями… минуло вже кілька днів, і я була на їхньому кораблі. Усе, що сталося між цими подіями… просто зникло.
Він тихо вилаявся, і цей звук пробіг по її тілу холодними мурашками. А потім від його люті всі свічки у кімнаті спалахнули яскравим світлом.
— Що? — запитала вона, трохи повернувшись, щоб поглянути на нього через плече. — Що таке? У мене щось на спині?
Він стиснув щелепи.
— Схоже… тебе жорстоко понівечили. Тут свіжі шрами. Вони глибокі, наче щось у тебе вирізали. І… — Голос його затремтів, його рука зависла біля її шкіри, але не наважувалася доторкнутися. — Езміро, твоя спина вкрита чорними венами. Вони починаються від хребта і розходяться назовні, наче ростуть під шкірою.
Чорні вени
. Її розум спорожнів, а вуха заповнила тиша.
Вона повністю повернулася до нього, і його обличчя було похмурим від страху та чистої, абсолютної люті.
— Вони вклали щось у тебе.
— Вибач за шкоду, заподіяну твоєму гарненькому тільцю
, — слова чоловіка, який схопив її в сітку, пронизали її розум. Її губи розтулилися від жаху.
Дрейвін підняв один із канделябрів зі столу й швирнув його через кімнату, випускаючи крик гніву. А потім він почав ходити перед нею, пропускаючи руку крізь волосся.
—
Атлас помістив у тебе велсініт… — прохрипів він. — Або, принаймні, це зробили його люди за його клятим наказом. І він досі там.