Страница 130 из 201
Езміра сиділа застиглою на столі, обхопивши його стегна колінами, а її серце ледь не розривалося на шматки. Вона ковтнула слину, ледь дихаючи, коли він нахилився ще ближче, його губи торкалися її щоки, щелепи, але так і не досягали того місця, де вона так відчайдушно прагнула їх відчути.
— Сила, якою я володію, може походити від Айри, але те, що я відчуваю до тебе, належить мені і тільки мені, — прошепотів він, його гаряче дихання обпалювало її вухо. — Кохання Айри й Каліпсо було прокляте, але я, чорт забирай, відмовляюся дозволити, щоб наше було приречене, як їхнє. І більше ніколи історія не повториться — життя за життям. Ми самі обираємо свою долю. І я належу тобі… якщо ти тільки захочеш мене прийняти.
Корабель хитнувся, полум’я свічок затанцювало, і на мить здалося, ніби світ затамував подих.
— Ти кохаєш мене? — Її слова були ледь чутним шепотом.
Посмішка, яку він їй подарував, була настільки болісно прекрасною.
— Ага.
— Звідки ти можеш знати, що це не їхні почуття? — Це було те, чого вона завжди боялася. Що ця любов між ними навіть не залежала від них.
Дрейвін взяв її підборіддя в свої долоні, змушуючи її погляд зустрітися з його.
— Те, що палає в мені, належить мені. Не їм. Я кохаю тебе не тому, що якийсь бог вирізьбив це почуття в моїх жилах. Я кохаю тебе тому, що це ти вирізьбила себе в моїй душі.
Твої кігті впилися в мене і не хочуть відпускати.
Спогад про них біля лагуни миттєво повернувся.
Те, як він дивився на неї зараз —
боги, як він
дивився на неї
— спалило всі сумніви, що кипіли в ній. У тих очах кольору віскі не було нічого вимушеного. Нічого, написаного кимось іншим, крім нього.
Його губи зависли так близько, що вона майже відчувала смак слів, коли вони виривалися з його вуст.
— То що ти вирішиш, Дике Полум’я?
Дрейвін все ще не поцілував її. Він залишив це питання висіти в повітрі, жорстоким і ніжним водночас, дозволяючи бажанню між ними розтягнутися до нестерпної межі. Біль від того, що він притискався до неї, але не піддавався, а його подих змішувався з її, ось-ось мав стати її загибеллю. Напруга стала настільки густою, що висмоктувала повітря з її легенів.
— Я… — її голос затремтів, коли вона відчайдушно шукала слова. — Боги, я навіть не знаю, як це сказати. Я ніколи… Я ніколи раніше не відчувала нічого подібного. Ні до кого.
Він не рухався, не говорив, лише дивився на неї з тією нестерпною інтенсивністю.
— Я навіть не знаю, як описати те, що відчуваю до тебе. Це… безлад. Заплутаний. Можливо… навіть неправильний.
Його усмішка дратувала. Майже так само, як і та чарівна ямочка, що з’явилася на його щоці.
— Це не має сенсу, і це мене так страшенно лякає, бо все, до чого я торкаюся, розпадається. — Її руки стиснулися в кулаки на його сорочці, притягуючи його ближче. — Але ти… Ти єдине, що коли-небудь здавалося
моїм
. І єдине, що я не хочу відпускати.
Сльози вирвалися назовні, гарячими струмками стікаючи по її щоках.
— Я кохаю тебе, Дрейвіне Роу. Десь на цьому шляху моє чорне серце перестало належати мені. Воно твоє. Воно було твоїм довше, ніж я усвідомлювала.
Езміра тихо й тремтяче засміялася, притиснувши чоло до його чола.
— Ти маєш мене всю. Світло, темряву й усі розбиті шматочки між ними. Якщо доля нас знищить, то нехай так і буде. Я не можу віддати своє серце нікому іншому. Воно твоє, і завжди буде твоїм.
Його руки ковзнули, щоб обійняти її обличчя, а великі пальці витерли сльози з її щік. Його посмішка розширилася, але саме те, як сяяли його очі — яскраво, щиро і беззахисно — сказало їй усе.
Останні слова прозвучали як благання, майже як ридання.
— Ти чуєш мене, Дреє? Моє серце належить тобі, і тільки тобі.
І з цими словами вона скоротила відстань між ними, притиснувши свої губи до його з усією силою своїх почуттів.
Одна його рука заплуталася в її волоссі, а інша міцно притягнула її до себе, ніби він потребував відчувати її поруч. Цей поцілунок був остаточним руйнуванням їхньої стриманості, його губи рухалися проти її з грубою ніжністю, що забирала їй подих. Він цілував її так, ніби стримував себе століттями, ніби кожен страх і надія, які він проковтнув, виливалися через його губи. Його обійми посилилися, великі пальці торкалися її щелепи, ніби щоб прикріпити її до себе, коли поцілунок поглиблювався. Він був вимогливим, болісним і сповненим почуттів, які вони вже не могли стримувати.
Але коли з її вуст вирвався тихий стогін, будь-яка стриманість, що в нього залишилася, розсипалася.
Дрейвін застогнав їй у рот, його руки ковзнули вниз по її боках, обхопивши її стегна з такою власницькою силою, що по її тілу пробігли мурашки. Вона обхопила його ногами, відчуваючи силу, з якою він притискався до неї, а стіл скрипів під їхньою вагою.
Його плащ зісковзнув з плечей на підлогу; ґудзики її сорочки розстібнулися під його пальцями. Поцілунок поглибився, ніби вони могли поглинути одне одного, і він потягнув її назад на стіл, нависнувши над нею.
У найкоротший, найпрекрасніший момент існував лише він. Лише
вони
.
Потім різка, пекуча агонія пронизала спину Езміри, настільки гостра й раптова, що вирвала повітря з її легенів. Вона задихалася, притиснувшись до його губ, і звук перетворився на задушений крик, коли її тіло вигнулося над столом. Її нігті впилися в його передпліччя, і вона відкинула голову назад на дерево, коли біль спалахнув, наче вогонь, уздовж її хребта.
—
Езміро
! — Його голос був сповнений паніки, коли він сам відірвався від неї, похитнувшись і зробивши крок назад. Його очі розширилися від жаху. — Що відбувається? Ти в порядку?
Вона не могла відповісти, не могла навіть знайти голос, коли мука скручувала її, розпечена до білого, ніби щось всередині неї намагалося вирватися назовні.
— Каліпсо, це, блядь, поганий момент, якщо ти є причиною цього
.
—
Езміра намагалася надіслати ці слова богині, замкненій всередині неї.
Краї її зору затуманилися, тіло сильно тремтіло, притиснуте до столу.
Дрейвін схопив її за плечі, щоб підтримати, на його обличчі відбивався страх.
— Подивись на мене! — вимагав він, голос його зривався. — Що сталося? Скажи мені, що сталося, щоб я міг допомогти!
Її нігті слабко дряпали стіл, а вона схлипувала, сльози текли по обличчю від нестерпного болю.
— Мій хребет… — закричала вона, коли на неї нахлинула чергова хвиля, і її тіло згорнулося в клубок. — Таке відчуття, ніби він ламається.