Страница 129 из 201
Він моргнув, ніби його застали зненацька.
— Чому що?
— Чому ти прийшов за мною? — прошепотіла вона, слова ледь виривалися з її вуст. — Після всього, що я зробила, після всього, що я... — Вона похитала головою, не в змозі зустріти його погляд. — Ти мав би відпустити мене, Дрейвіне.
Настала пауза, яку заповнював лише шум хвиль, що розбивалися об корпус корабля за вікнами. Вона відчувала, як він дивиться на неї, вивчаючи профіль її обличчя.
— Я не зміг, — просто сказав він, але вага в його голосі була достатньою, щоб розірвати її на шматки. —
Я
не зроблю цього
. Я не відмовлюся від тебе. Доки ти сама не скажеш мені цього. Доки ти не скажеш це так, щоб навіть
я
тобі повірив.
Езміра наважилася поглянути на нього, і те, що вона побачила в його очах кольору віскі, майже змусило її повірити, що вона не є тим монстром, яким, як вона знала, врешті-решт стала.
— Дрейвіне, я…
Він ступив просто перед нею, скорочуючи ту відстань, яку вона так відчайдушно намагалася зберегти між ними. Вона зробила кілька кроків назад, коли він наблизився, його присутність була приголомшливою, аж поки край капітанського столу не впився їй у стегна. У неї перехопило подих, серце забилося, але перш ніж вона встигла зреагувати, його руки опинилися на її талії.
З легкою силою він підняв її й посадив на стіл, дерево було прохолодним під її долонями, коли вона вхопилася за край, щоб утримати рівновагу. Дрейвін підійшов ближче, ставши між її ніг, а його погляд впивався в її очі.
Корабель гойдався на хвилях, але все, що вона відчувала, — це
він
. Тепло його тіла, що було так близько, інтенсивність, що випромінювалася від нього, і категорична відмова відпустити її.
Дрейвін поклав руки на край столу, його суглоби побіліли, ніби він стримував себе.
— Ти думаєш, я не знав, що ти збиралася зробити, щойно ступила на землю Лефайріну? Ти думаєш, я не хотів
,
щоб ти це зробила?
Сльози застигли в її очах, але вона моргнула, стиснувши щелепи.
Його тон пом’якшав, хоча вогонь у його погляді не згас.
— І так, ти вбила короля, зруйнувавши мої стосунки з братом. Цього не заперечити… — Він видихнув. — Але чи знаєш ти, що я відчував, дивлячись, як ти це робиш?
Губа Езміри затремтіла, вени на шиї напружилися до болю, коли вона намагалася стримати емоції.
—
Гордість
, — нарешті сказав він. — Бо хоч раз вони не перемогли. Перемогла
ти
. Усі ці нікчемні чоловіки, що сидять на своїх блискучих тронах, усе життя лише забирають. Забирають. І забирають. А ти нарешті забрала своє назад. Так, як і личить клятій богині.
Її груди боліли, розриваючись між бажанням впасти йому в обійми й втекти так далеко, як тільки море зможе її віднести.
— І все ж я переконаний, що ти відібрала лише крихту того, що тобі належить, — сказав він. — І я б утратив усе... хоч тисячу разів... аби лише побачити, як ти повернеш собі решту.
Світ перед очима захитався. Усередині бушував справжній шторм. Езміра хотіла сказати йому, що він помиляється, що вона не гідна такої відданості. Але коли вона відкрила рота, слова заплуталися в горлі, поглинуті поглядом його очей.
Це був погляд, якого ніхто ніколи не дарував їй. Не по-справжньому. Не так, щоб вона в це повірила.
Світи згорять, перш ніж він дозволить, щоб з тобою знову щось сталося.
Слова Джака, сказані раніше, лунали в її голові
.
— Я звільнив твою команду, спаливши при цьому своїх власних людей. В Якірній Пристані я змусив нас слідувати за шепотами й тінями, за
будь-чим,
що могло б привести мене до тебе.
— Але
чому
? — запитала вона, ледь чутним голосом.
Він простягнув руку, майже вагаючись, а потім доторкнувся тильною стороною пальців до її щоки.
— Тому що, як мінімум, я мусив сказати тобі правду. Правду про те, що зробила Серіна. Про те, чому я не був там після того, і про те, що сталося з твоїм батьком.
— Коли ти повернувся до свого королівства… — Погляд Езміри загубився вдалині. — Твій король повірив тобі? Що в Мейрінісі немає скарбу?
Дрейвін повільно оглянув її.
— Не всі скарби зроблені із золота.
Вона розтулила губи, почувши ці слова.
— Я не мав жодного бажання тягнути тебе назад, Дике Полум’я. Я ніколи не прикував би тебе до себе чи до минулого. Я лише хотів повернути те, що в тебе вкрали. — Він глибоко вдихнув. — І якби ти вислухала мене і
все одно
не хотіла б мати зі мною нічого спільного… лише тоді я б відпустив тебе. Якби ти вислухала мене і зненавиділа за це, або навіть хотіла моєї смерті… я б зрозумів. Я б, блядь, тільки
радів
цьому. Бо принаймні тоді моя совість була б чистою.
Від його близькості паморочилося в голові, а щирість, що бриніла в кожному слові, була майже нестерпною.
— Єдине, що зараз має значення, — це те, що ти нарешті знаєш правду. — Дрейвін уважно вдивлявся в її обличчя. — Тепер усе у твоїх руках, Езміро. Моя доля. Твоє майбутнє… або наше спільне. Вирішувати тобі.
Його слова глибоко проникли в неї, важкі й неможливі для ігнорування, перекручуючи щось у її грудях, для чого вона навіть не мала назви.
Езміра була ув’язнена між його руками, а світло свічки мерехтіло, огортаючи золотом контури його обличчя та м’яку вигнутість його губ. Кожна клітинка її тіла благала прихилитися до нього, подолати ту болісну відстань, яку він залишив між ними.
Він нахилив обличчя до її і промовив тихо, слова вібрували на її шкірі.
— Це твоє рішення. Не моє. Не Серіни. Не чиєсь інше.
Його губи зависли впритул до її, так близько, що вона відчувала тепло, яке від них випромінювалося.
— Якщо ти вирішиш піти або знову спалити наше королівство, я підтримаю твоє рішення.
Її груди різко здійнялися, пальці вчепилися в край столу, ніби це була її єдина опора у світі.
Його очі впивалися в її.
— Бо моє кохання до тебе не залежить від того, що я отримаю у відповідь. Воно... про
тебе
.
Кохання.
— Те, що я до тебе відчуваю… це глибоке, невблаганне, майже болісне кохання… І врер не має жодного стосунку до богів, які ходили цим світом тисячу років тому.
Слова виривалися з нього повільно, наче сповідь, якій судилося навіки закарбуватися в її душі.