Страница 128 из 201
Глава 57
РОЗДІЛ 46
ЕЗМІРА
Дерев'яні дошки палуби тихо поскрипували під її ногами. Уздовж борту вже запалили смолоскипи, але їхнього полум'я ледь вистачало, щоб стримувати темряву.
Езміра не могла вигнати з голови зізнання Джака, яке він зробив раніше. Воно практично з’їдало її живцем. І не тільки це, а й те, як велсініт все ще якимось чином тримав її у своїх руках. Їм вдалося перев’язати їй зап’ястя в надії, що воно почне гоїтися, але без її сил, як вона припускала, це займе тижні.
Як у клятої смертної.
Вона презирливо скривилася.
Незважаючи на зламаний зап’ясток, у неї
боліло
все тіло. Вона навіть не була впевнена, чи це правильне слово для цього. Але чим довше біль залишався в ній, тим глибше він заривався.
Він проникав у її кістки, можливо, навіть у сам кістковий мозок. Кожен суглоб кричав, кожен м’яз палав, а біль пронизував її нерви, наче вогонь під шкірою.
Він не був гострим чи пекучим, а важким і нескінченним. Він починався у хребті й пульсував з кожним ударом серця. Наче щось усередині неї ламалося... потім зросталося... щоб за мить знову розсипатися.
Езміра хотіла вирвати це з себе, але це було всюди. Це була
вона сама
.
Сон
. Можливо, їй просто потрібно було відпочити, щоб привести свої думки до ладу.
Коли вона дійшла до сходів, що вели під палубу, її погляд привернуло слабке світло в кабінеті капітана. Вона зупинилася на півкроці, примруживши очі й дивлячись на двері. Штори на маленькому вікні колихалися настільки, щоб просочилося мерехтливе світло полум’я, закликаючи її наблизитися.
Її пульс пришвидшився, коли вона відчула, хто стоїть за цими дверима.
Езміра швидко почала усвідомлювати, що завжди могла відчувати його присутність. Це було як заспокійливе тепло, якого вона постійно прагнула.
Не замислюючись, вона змінила курс, її черевики ледь чутно шурхотіли по палубі, коли вона прямувала до каюти капітана.
Двері відкрилися з ледь чутним скрипом, і вона без слова увійшла всередину. Світло свічок огортало кімнату золотими і тіньовими смугами, а мерехтіння відбивалося на гострих лініях плечей Дрейвіна. Він стояв нерухомо, спиною до неї, дивлячись на мапу, що висіла на найдальшій стіні.
Езміра затрималася у дверях, спостерігаючи за ним і помічаючи, що кожен м’яз його тіла здавався напруженим.
Коли вона нарешті увійшла і зачинила двері, пролунало тихе
клацання
. Але Дрейвін не обернувся, він навіть не здригнувся.
Що відбувається у твоїй голові?
— подумала вона, майже розчарована тим, як сильно їй хотілося це знати. Він прийшов за нею, боровся за неї,
спалював
за неї, судячи з усього. Але в цій тиші він здавався неймовірно далеким. Чесно кажучи, вона навіть не знала, з чого почати з ним.
— Знаєш, — сказав він, не обертаючись, — у тебе є ця чарівна звичка намагатися підкрастися до мене, ховаючись у тіні.
Від звуку його голосу у неї перехопило подих. Він завжди ніби знав, коли вона була поруч, наче їх пов’язувала якась невидима нитка.
Тоді Дрейвін нарешті нахилив голову настільки, щоб поглянути через плече.
— Але ти вже мала б знати… Я завжди знайду тебе, Дике Полум’я.
Чи відчував він її, так само як вона завжди відчувала його?
Її груди наповнилися теплом, а серце забилося швидше від його прізвиська для неї. Вона знала, що його слова були частково жартом, але також і чимось зовсім іншим.
Езміра відштовхнулася від дверей, хитро посміхаючись.
— Знай... одного дня моя любов до підкрадання все ж спрацює. І ти навіть не здогадаєшся, що це станеться.
— Сумніваюся. — Він тихо посміхнувся, а в його очах промайнула іронія. — Але я хотів би побачити, як ти спробуєш.
— О? — Вона підійшла до нього, закинувши голову назад, щоб роздивитися мапу, прикріплену до стіни. — Досить сміливо з твого боку думати, що ти недоторканний, Дрейвіне Роу.
У кімнаті запала тиша, і на мить вона замислилася, чи не сказала чогось зайвого.
— Я далеко не недоторканний, — нарешті сказав він, знизивши голос. — І можна сміливо сказати, що королівство тепер знає мою єдину, справжню слабкість.
Усі слова вилетіли з її голови. Вона відчула, як його тепло торкається її шкіри, змішуючись із теплом, що піднімалося в її грудях.
Езміра підняла пальці й пробігла ними по краю мапи.
— Ти всю ніч дивився на цю мапу?
— Не всю ніч, — тихо відповів він, нарешті повернувшись до неї. Його очі палали з такою ж інтенсивністю, як полум’я, що танцювало на гнітах свічок. — Ти коли-небудь замислюєшся над тим, що є за межами нашого королівства?
Вона зацікавлено нахилила голову набік.
— Має ж існувати щось більше, ніж просто Раймелл, — продовжив він. — Інші землі... чи навіть інші світи. Можливо, місця, яких ми навіть уявити не можемо.
Вона згадала Лію, дівчину, яку зустріла в таверні в Якірній Пристані, і те, як та казала, що вона та її супутниці з іншого світу.
Езміра видихнула.
— Знаєш... я століттями шукала край цієї мапи. Але що далі пливла, то сильніше здавалося, ніби ми всі замкнені в невидимій клітці.
На його губах з’явилася ледь помітна посмішка.
— Якщо за межами нашого світу є щось, я хотів би бути тим, хто це знайде. — Він замовк, і її пульс почав прискорюватися. — Разом із тобою
.
Якщо ти готова до пригод, звичайно.
Слова зависли між ними. Вона переступила з ноги на ногу, їхні плечі майже торкалися одне одного, коли вона дивилася на мапу поруч із ним.
— Тоді, може, нам просто потрібно заплисти так далеко, щоб упасти за край світу.
Його посмішка поглибилася.
— Або дізнатися, що край був лише початком.
Дрейвін хотів утекти разом із нею назустріч заходу сонця й ніколи не озиратися назад. Це було найромантичніше, що вона коли-небудь чула. Те, за що вона без вагань висміювала б інших.
Але думка про це зараз… з
Дрейвіном
?
Це мало б бути тим, що змусило б її серце злетіти, що змусило б стіни, які вона збудувала навколо себе, знову зруйнуватися заради нього. Але замість цього, це скрутило її зсередини. Бо він мав це на увазі. Вона чула це в його голосі — бачила це в тому, як він дивився на неї, ніби не було жодного злого вчинку, який вона могла б зробити, щоб відлякати його.
Езміра не заслуговувала на надію в його словах чи обіцянку в його очах.
Вона намагалася проковтнути це, посміхнутися і пожартувати, як завжди, але її голос затремтів, коли вона нарешті запитала:
— Чому?