Страница 126 из 201
Джак відкинув голову назад, а Дрейвін стиснув щелепи, захисно посиливши хватку на її плечах.
— Ага, — прошепотіла вона. — Я знаю, це звучить неможливо, але…
— У ці дні нічого не здається неможливим, — запевнив її Дрейвін.
— Усередині... порожньо. — Її голос затремтів. — Наче... від мене лишилася тільки оболонка.
Вирази їхніх облич змінилися з занепокоєння на шок, очі розширилися, коли Джак підійшов ближче.
— Ти впевнена?
— Та, бляха, впевнена.
Вона не хотіла говорити таким різким тоном, але ледь могла бачити чи дихати.
Джак підняв руки в захисному жесті.
— Ага, вибач. Я просто… як це можливо? Як довго ти була в цих кайданах?
— Занадто довго, — зізналася вона, і спогад про ланцюги, що врізалися в її шкіру, змусив її шлунок скрутитися. — З того часу, як Атлас знайшов мене в Якірній Пристані.
Дрейвін нахмурився, напруга промайнула по його щелепі, коли він вивчав її.
— Це все одно не довше, ніж я носив їх того тижня, коли ми подорожували до печери, — заперечив він.
Вони обмінялися похмурими поглядами, а Джак пробурмотів під ніс:
— Якщо кайдани не просто придушували твою магію, то, можливо, вони висмоктували її з тебе. Або тут діє щось інше.
Цицьки. Справді, одне за одним.
— Що ми будемо робити? — прошепотіла вона.
Всі стояли мовчки, поки сонце розрізало хвилі горизонту золотими променями. Погляд Дрейвіна був прикутий до неї. Вина затьмарювала його обличчя, а в очах палав такий сильний душевний біль, що його неможливо було не помітити.
— Я знаю одну людину… людину, яка, можливо, зможе допомогти, — Джак порушив нестерпну тишу. — Вона, можливо, навіть надасть нам місце, де ми зможемо сховатися на деякий час.
Езміра нахмурила брови.
— Хто?
Він озирнувся на неї, і в його погляді промайнула обережність.
— Моя кузина.
Що, в біса?
— У тебе є родина? — запитала вона, і в її голосі пролунала здивованість, коли вона намагалася приховати біль. — Думала, що
я
— твоя родина.
Вона завжди вважала, що його минуле було таким само самотнім і розбитим, як і її власне. Ніхто на борту не говорив багато про своє життя до «Нічного Привида»
.
— Ти і є, Езмі. — Джак пирхнув у відповідь на її вибух, але потім по його обличчю промайнула тінь. На мить він виглядав майже пригніченим. — Від моєї рідної родини мало що залишилося. А ті, хто залишився, не хочуть мати нічого спільного з чоловіком, який обрав «Нічного Привида» замість них, окрім неї.
— Цікаво.
— Її звати Дженлі. — Його голос став твердішим. — Вона мені винна, і якщо хтось і може це виправити — якщо хтось і може нас
сховати
— то це вона.
У голові Езміри промайнуло мільйон запитань, але перш ніж вона встигла їх поставити, він підійшов до штурвала, і його голос пролунав, наче удар батога, коли він вигукнув накази екіпажу.
— Підніміть вітрила! Пливіть на південний захід. Наш курс — Террана!
Чоловіки поспішили виконати наказ, мотузки тріщали, а вітрила скрипіли, коли вони змінювали курс у бік лісового королівства.
Езміра на мить завмерла, притискаючи зламаний зап’ясток. І дивилася, як під сонцем сяяла мітка морських драконів.
— Це…
щось нове
. — Дрейвін звузив очі, коли побачив це. — Що це?
Не встиг він зробити й кроку, як вона різко притиснула руку до бока, приховуючи її від його погляду.
— Нічого, — різко відповіла вона, і він підняв брову. Вона прочистила горло. — Я не хочу про це говорити.
І, не озирнувшись, Езміра розвернулася на п’ятах і пішла до носа корабля, а солоний вітер розвівав її волосся.
Вона ще не була готова розповісти йому про все. Ні про те, що знала, що сталося з богами так давно, і,
звичайно ж,
ні про той зв’язок, який назавжди пов’язав її та Каліпсо з їхніми близнючками. Вона ледь змогла зізнатися в цьому навіть собі.
Тож замість цього, з гірким відчуттям у грудях, Езміра зробила те, чого ненавиділа найбільше. Те, що якось стало її єдиним притулком останніми тижнями…
Вона втекла.