Страница 125 из 201
Що, в біса, ми будемо робити тепер, коли Мейрініс теж мене переслідує?
Вона завжди знала, що рано чи пізно її шукатимуть, але ніколи не очікувала, що Дрейвін та його команда опиняться в небезпеці разом із нею.
— У нас є курс? — запитав Рен.
— На сушу, — одночасно відповіли Езміра, Дрейвін і Джак.
Рен і Рівен дивно поглянули одне на одного і приєдналися до решти своєї команди, готуючи корабель.
Джак без слів з’явився поруч із нею й накинув їй на плечі важку ковдру. Її тепло різко контрастувало з її охолодженою шкірою, і вона щільніше затягнула ковдру, коли на горизонті засяяло слабке світло світанку.
— Дякую, Джакі, — сказала вона, сидячи на мотку мотузки біля поруччя й спостерігаючи, як повільно піднімається сонце.
— Ага. — Він підморгнув. — Добре, що ти повернулася, капітане.
Тоді перед нею став Дрейвін.
— Нам треба з’ясувати, як зняти ці кайданки. — У його голосі відчувалася небезпечна м’якість, ніби він боявся сподіватися.
Якусь мить вона просто дивилася на нього. Його руки злегка тремтіли, ніби він нервував. Вона не була впевнена, чи то через те, що знову опинився поруч із нею, чи то через сумніви, чи зможе він звільнити її від велсініту.
— Замки для мене ніколи не проблема, друже, — сказав Джак. — За винятком тих клятих, що охороняються тінями, у твоєму лайняному королівстві.
Дрейвін у відповідь лише хмикнув.
Езміра простягнула зап’ястя, а зламане пульсувало, коли метал врізався в її шкіру. Він опустився на коліна перед нею, настільки близько, що вона могла бачити краплі морської води, які ще трималися на його віях.
Коли Дрейвін став перед нею на коліна, світ ніби завмер. Хаос ночі, біль у зап’ясті, холод, що просочувався крізь кістки… все це розмилося на задньому плані. І в ту мить, коли він злегка схилив голову, а м’яке світло світанку осяяло його обличчя… він був найпрекраснішим, що вона коли-небудь бачила.
— Обережно, — сказала вона легким тоном, — ставати на коліна перед богинею — це знак поклоніння.
— Я поклоняюся тобі з тієї миті, як наші погляди зустрілися, Езміро. І я став би перед тобою на коліна ще тисячу разів. — Його губи вигнулися в повільній, небезпечній посмішці, коли він нахилив голову, а ті очі кольору віскі заблищали. — Ти — єдине в цьому проклятому світі, перед чим варто схилитися.
Ці слова огортали її, наче полум’я, від якого вона ніколи не хотіла втікати.
Джак прочистив горло поруч із ними, і вони обоє одночасно підвели погляд.
— Вибач, Джакі. — Езміра не могла змусити себе почуватися ніяково. — Пам’ятай, ти не можеш торкатися кайданів, інакше твоя магія не спрацює.
Він підморгнув, а потім підняв руку, викликавши невеликі пориви вітру. Усі мовчки спостерігали, як потоки повітря прослизнули всередину першого кайдана. Його магія нишпорила в замку, шукаючи спосіб його відкрити. Її серцебиття прискорювалося з кожною секундою, а відчай піднімався до горла, чим довше це тривало. Але нарешті пролунало
клацання
.
Кайдани на її лівому зап’ясті розкрилися, і хвиля полегшення, що нахлинула на неї, була майже запаморочливою.
Езміра зігнула руку, зморщившись від болю в зламаному зап’ясті, але насолоджуючись відчуттям свободи, що розливалося по її венах. Дрейвін поглянув на неї з усмішкою, сповненою перемоги.
Джак спрямував вітер до других кайданів і застиг на мить, перш ніж пролунав різкий
тріск
. Метал впав, брязкаючи об дерев’яну підлогу.
Дрейвін підняв її на ноги, а потім повернувся до Джака. Обидва посміхалися тріумфально, коли Джак відкинув кайдани ногою на палубу.
— Ми, блядь, зробили це! Вона вільна.
Вона вже збиралася святкувати разом з ними, але їхні слова відійшли на другий план, коли паніка вхопила її за нутрощі.
Коли нарешті розірвалися другі кайдани, Езміра сподівалася це
відчути
. Відчути, як її сила знову наповнює її, а буря в її жилах прокидається до життя.
Але вона
не відчула… нічого
.
Езміра стояла на місці, а її груди з кожною секундою стискалися все сильніше. Її душа кликала Каліпсо, але відповіді не було. Вона зазирнула всередину себе. Глибше, ніж будь-коли. Шукала знайому течію моря. Потріскування блискавок під шкірою. Її кігті роздирали все її єство, шукаючи хоч якийсь слід цього.
Нічого.
Ні тепла, ні іскри, ні припливу, що тягне її кістки. Була лише порожнеча.
Щось було не так.
Страшенно,
бляха, не так.
Коли вона це усвідомила, коліна майже підкосилися. Чи вона так довго була в кайданах, що вони
вкрали
її силу?
Езміра різко затамувала подих і притиснула тремтячу руку до грудей. Чому вона не могла дихати? Повітря здавалося занадто густим, ніби сам океан тиснув на її легені. Серце шалено билося об ребра, дедалі швидше, ніби намагаючись вирватися з тіла.
Ніякої магії. Ніякої сили. Ніякої Каліпсо.
Що їй тепер робити?
Палуба нахилилася під її ногами… а може, це просто коліна підкосилися. Краї світу розмилися, кольори злилися воєдино, а думки кружляли, наче у вирії. Езміра похитнулася, аж поки пальці не вчепилися в поручні, а нігті не впилися в дерево. Вона не помітила сліз, що пекли в очах, доки хтось не вигукнув її ім’я.
Сильні руки схопили її за плечі, тримаючи її вертикально, а інша притиснула долоню до її щоки. Їхні слова були приглушені гуркотом у її вухах, але їхній дотик закріпив її настільки, щоб не дати їй повністю розвалитися.
Її зір повільно прояснився, розмитість неба та вітрил поступилася місцем двом обличчям. Одне було сповнене тривоги, а інше — гострого, ледь стримуваного панічного страху. Руки Дрейвіна все ще лежали на її плечах, його очі впивалися в її, ніби він міг змусити її триматися. Джак присів поруч із нею, схиливши голову, а на його обличчі з’явився вираз розгубленості.
— Ти в порядку, — тихо сказав Дрейвін, хоча в його голосі відчувалася нотка занепокоєння. — Ти з нами. Просто дихай, Дике Полум’я.
Шорсткий край його великого пальця ковзнув по її плечу — ніжний дотик, що пробіг по її тілу.
Джак міцно зсунув брови.
— Езмі, що відбувається?
Езміра важко ковтнула, відчуваючи біль у горлі, і змусила себе випрямитися.
Що, в біса, зі мною відбувається?
— Моєї магії досі немає. — Тремтячи, вона подивилася на них обох.
—
Каліпсо теж... Я більше не чую її. Не відчуваю.
Дрейвін підняв брови.
— Вона... могла розмовляти з тобою?