Полум'я серед морів

Глава 55

РОЗДІЛ 44

ЕЗМІРА

Повітря зі свистом проносилося повз Езміру, а шлунок підступив до самого горла. Весь її світ закрутився — спалахи місячного світла, блиск кайданів, широко розплющені очі членів її екіпажу, що падали поруч із ними. На мить падіння здалося нескінченним, ніби море ніколи не підніметься, щоб зустріти їх.

Вона вчепилася в Дрейвіна, переплітаючи пальці з його, а серце калатало в грудях. Вітер ревів у вухах, але крізь нього вона могла б присягнутися, що чує його голос, який каже їй триматися.

Хвилі насувалися все ближче, темні й усіяні сріблястою піною. І ось вони врізалися в поверхню води з силою, від якої, здавалося, могли затріщати кістки. Холод поглинув її цілком, тисячі крижаних ножів впивалися в її шкіру, коли вона занурювалася глибоко під воду. Вона завжди радо зустрічала її, бачачи в ній продовження себе. Море ніколи не завдавало їй шкоди — воно лише вітало її вдома.

Але вперше в житті паніка стиснула її груди, коли вона усвідомила, що це вже не так через велсініт, що вчепився в її зап’ястя. Її зябра не роздулися, між пальцями не з’явилися перетинки, а ноги відмовлялися зливатися.

Попри все це, Дрейвін не ослабив хватку, і вона відчувала його поруч, як він притягує її до себе і не хоче відпускати. Коли під водою їхні погляди зустрілися, він кивнув їй, і вони разом виринули на поверхню, важко задихаючись.

Езміра жадібно вдихнула нічне повітря й зайшлася кашлем. Мокре волосся прилипло до обличчя, а сіль нещадно пекла очі. Довкола один за одним виринали члени її екіпажу — відкашлювалися, бризкалися й перегукувалися, але всі вони були живі..

Дякую Каліпсо, вони живі.

Саме тоді вона усвідомила, як сильно їй бракує присутності Каліпсо. Вона заглянула всередину, але богиня не ворушилася під обіймами велсініта.

— Я поверну тебе, Кай. Обіцяю.

Зверху, з краю скелі, кричали солдати, їхні силуети різко виділялися на тлі місячного світла. Кілька списів розрізали повітря, але марно занурилися у хвилі далеко за ними.

Її серце гупало не лише від адреналіну, а й від шаленої, дикої радості виживання. Не так давно був час, коли вона навіть не була впевнена, чи

хоче

вижити. Але тут, зараз, зі своєю командою, вона знову знайшла своє призначення.

Дрейвін відсунув мокре волосся з обличчя, спостерігаючи, як вона тримається на воді поруч із ним. Вона не могла не відчувати, що, можливо, була ще одна причина, через яку вона була вдячна за те, що вижила.

Джак пролетів над ними у вигляді сови, його крик розрізав ніч, коли він повернув у бік їхнього корабля, що чекав удалині.

— Рушаймо, Дике Полум’я, — сказав Дрейвін. — Поки ці виродки не збагнули, що вони теж можуть вижити після падіння.

— Ага, — погодилася вона, махаючи ногами й ігноруючи біль, що пронизував її тіло, коли вони плили до корабля, що чекав майже за милю від них.

Вона зціпила зуби, кожен гребок у крижаній воді палив її м’язи. Навколо неї екіпаж тримав її темп, голови погойдувалися, наче тіні в темному морі.

Плавання здавалося нескінченним, кожен гребок крізь бурхливу чорну воду все більше занурював її у виснаження. Але попри все це вона відчувала Дрейвіна. Він завжди був прямо за нею, а його присутність була для неї наче щит. Коли хвиля налітала надто сильно, його рука підтримувала її спину. Коли руки пекли від болю, вона чула його голос, що підбадьорював її. Вона була вдячна за це, бо адреналін швидко покидав її, забираючи з собою сили.

Ось так воно, бути смертною? Якщо так, то це було клято жахливо.

Джак кинув драбину за борт, і вона тремтячими пальцями вхопилася за слизьку мотузку, а море тягнуло її за ноги, коли вона піднімалася.

Хвиля ледь не зірвала її, але тут з’явилася рука Дрейвіна, яка вхопила її за талію й підняла. Вони піднімалися разом, вода стікала з їхнього одягу, аж поки її пальці не торкнулися поруччя. Джак з’явився за мить і підтягнув її до кінця, перш ніж Дрейвін переліз через борт за нею.

Езміра впала на дерево, важко дихаючи, і дивилася вгору на зірки. Екіпаж по одному вибирався на борт.

Вони живі. Ми живі. Ми всі тут.

І коли вона повернула голову, зустрічаючи погляд Дрейвіна крізь мокрі пасма волосся, вона побачила в ньому те саме щире полегшення.

Вода збиралася калюжами під ногами, поки члени екіпажу, хитаючись, розходилися палубою. Вони відкашлювали морську воду й важко ловили подих. Дрейвін рвучко підвівся на ноги й простягнув до неї руку.

Езміра взяла її, але в ту мить, коли він злегка потягнув її, біль пронизав її руку. Вона сикнула крізь зуби, спотикаючись, коли він підняв її на ноги. Він одразу ж нахмурився, його вираз потемнів, і він переніс руку на її лікоть, щоб підтримати її.

— Що… — почав він. Його погляд впав на її набрякле й побите зап’ястя, шкіра якого мала потворний відтінок під свіжим світанковим небом.

— Вартові зламали його, коли тягли мене.

Дрейвін стиснув щелепи, і на мить їй здалося, що вона відчула, як від нього виривається лють Фенікса. Він обхопив її зап’ястя обережними пальцями, наче торкаючись чогось священного й крихкого, але вона не пропустила вбивчого погляду в його очах.

— Вони за це заплатять.

Його слова збили її з ніг, а обіцянка в його голосі була гострою, як лезо на його стегні. І вона повірила йому.

Дрейвін прийшов за нею. Він був безрозсудним, але невблаганним, кидаючись у хаос, який вона спричинила, щоб дістатися до неї. Те, як він тримав її за талію зараз, було настільки ніжним, що це майже збивало її з ніг.

Її охопила розгубленість.

Частина її хотіла відштовхнути його, облити отрутою, поки він не зникне з її поля зору. Езміра не могла не вірити, що все, що вона любила, було або знищено, або відібрано у неї. Її батько. Її корабель. Її життя. І якби вона могла врятувати Дрейвіна від цієї руйнівної долі, вона б це зробила.

Вона

повинна

це зробити.

Але інша частина, та, що пам’ятала їхню спільну ніч під світлом морських вогнів і вкрадений поцілунок у лагуні, змушувала її прагнути притиснутися до нього — притиснутися до вогню Фенікса і дозволити йому поглинути її.

Її губи викривилися в посмішці.

— Вони вже заплатили за це.

Дрейвін посміхнувся від вуха до вуха, дивлячись їй в очі.

— Оце моя дівчинка.

Езміра не могла заперечити, що її серце ледь-ледь затремтіло.

У цей момент Джак зістрибнув з кормової палуби.

— Усі на палубу й на свої місця! Це ще не кінець, і останнє, що нам потрібно, — це щоб ці моторошні морські виродки нас наздогнали.