Страница 123 из 201
Погляди Дрейвіна і Джака зустрілися, і в цій єдиній миті він зробив свій вибір. Езміра спостерігала за ними, звузивши очі, продовжуючи битися разом з ними.
— Я не впевнена, що відбувається між вами двома, — крикнула вона між ударами, — але я впевнена, що мені це не подобається. Анітрохи.
Настала перерва в атаках, і Дрейвін оглянув околиці, помітивши Сема і Томмі за кілька метрів від себе, які вели свої бої. Він видав різкий свист, попереджаючи їх, що час йти.
— Вибач, кохана, — сказав він.
Очі Езміри спалахнули, і вона зробила крок назад.
— Дрейвіне, блядь, не смій!
Не давши їй часу зреагувати, він кинувся на неї, скоротивши невелику відстань між ними, нахилився, обхопив її за талію і одним потужним рухом підняв на плече.
Вона кричала й викручувалася, б’ючи кулаками по його спині й махаючи ногами.
— Постав мене на землю, ти, виродку!
— Пізніше ти мені подякуєш! — прогримів він, кидаючись до виходу.
Джак з’явився поруч із ним, підібрав мушкет одного з полеглих солдатів Лефайріну і почав стріляти в охоронців, які намагалися перекрити їм шлях.
— Відведи її на корабель!
— Без сумніву, — відповів Дрейвін, біжучи. — Твоє завдання — доправити туди всіх інших!
— Ага, — погодився Джак і кинувся бігти.
Езміра продовжувала лаяти Дрейвіна, дряпаючи його по спині, але він лише міцніше стиснув її. Вони вирвалися крізь двері замку в ніч, де повітря було прохолодним і різким на тлі спеки його полум’я.
Тіла лежали купами всюди, майже всі за межами стін замку вже були мертві або наближалися до смерті.
Дрейвін кинувся до лісу, де сховалася команда.
Ліс поглинув їх у ту ж мить, як вони вирвалися з-за лінії дерев, гілки дряпали йому руки, коли він мчав крізь підлісок щодуху.
— Дрейвіне, постав мене на землю, інакше ти закінчиш із хребтом, наповненим отрутою!
Люблю, коли вона мені погрожує.
Він навіть не намагався приховати свій сміх.
— Нічого подібного, — крикнув він у відповідь. — Ти займися тими, хто позаду нас, а я впораюся з тими, хто попереду.
Вона завмерла на півсекунди, а потім він відчув, як вона перенесла вагу, повернувшись лише настільки, щоб поглянути через його плече.
— Гррр. Гаразд.
У цей момент з-поміж дерев вискочив хтось — блукаючий ельфійський солдат із піднятим мечем. Дрейвін навіть не збавляв ходу, коли підняв руку в бік чоловіка, і той миттєво спалахнув у полум’ї. Чоловік перетворився на попіл, коли впав на землю, розсипавши в повітрі жар.
— Чорт забирай, — вискнула Езміра. — Нарешті з’явився Фенікс.
— Ну, виявляється, той невеликий поштовх, який мені був потрібен, щоб стати тим монстром, — це те, що ти опинилася в небезпеці, — зізнався він.
За їхніми спинами з тіні вискочив ще один вартовий, безшумно кинувшись до них.
Езміра не вагалася.
— О,
нарешті
. Моя черга.
Вона різко відвела руку назад і вихопила кинджал з-за пояса. Дрейвін озирнувся через плече, коли лезо блиснуло в місячному світлі, пролетіло крізь дерева і влучило солдату прямо в горло.
— Гарний кидок, — вигукнув він.
— Ну, мабуть, у мене був непоганий вчитель, — зізналася вона, висмикнувши з-за пояса ще один кинджал і міцно стиснувши його.
— Непоганий?! — вигукнув він, ледь стримуючи сміх, і не пропустив того ледь помітного смішку, що вирвався й у неї.
Вони рушили далі, його чоботи глухо били по лісовій землі, а кинджали Езміри щоразу приносили смерть кожному дурневі, який насмілювався їх переслідувати. Зрештою, члени їхньої команди наздогнали їх, усі мчали крізь дерева так швидко, як тільки могли нести їхні ноги. Хаос замку залишився далеко позаду, але напруга залишалася гострою, кожна тінь була потенційною загрозою.
Дерева раптом порідшали, місячне світло розлилося по нерівному краю світу. Дрейвін так різко загальмував, що земля провалилася під його черевиками, ледь не скинувши їх обох у прірву, яка з’явилася нізвідки. Езміра випустила крик від раптової зупинки, коли гравій і бруд посипалися в безодню внизу.
А потім екіпаж пішов за їхнім прикладом, і всі раптово зупинилися на краю обриву.
Кілька довгих ударів серця він чув лише рев хвиль, що розбивалися об скелі далеко внизу. Його груди важко підіймалися, і він повільно підвів погляд, щоб знайти свій корабель, «Валор», що стояв у тумані. Його вітрила темніли на тлі зоряного неба, м’яко гойдаючись у відкритому морі.
— Нас оточили, — попередив Сем, переводячи погляд на лаву воїнів Мейрінісу, які наступали зі списами напоготові.
— Просто віддайте нам нашу богиню, і ми підемо собі, — викрикнув один із них із хитрою посмішкою. — Королева Серіна
дуже
за неї хвилюється.
— Ідіть у дупу, — гримнула на них Езміра, викрививши губи.
Дрейвін підійшов до краю, подивився на неймовірну глибину, а потім на корабель, що чекав за нею. У його грудях спалахнула надія. Тепер вона у них, і вони так близько до свободи, що він майже відчував її смак.
Езміра обернулася через його плече, широко розширивши очі.
— Ти здурів?!
Він перевів погляд із напружених облич членів екіпажу на дерева. Із тіней усе прибували нові солдати.
Їх було надто багато.
Дрейвін поставив її на ноги, і вони обоє відступили до самого краю, піднявши зброю.
— Так, я здурів, — зізнався він, переплітаючи свої пальці з її. — Це єдиний вихід.
Він не був упевнений, кого саме намагався переконати більше: їх чи себе.
Край урвища почав осипатися під їхніми п'ятами, коли солдати кинулися в атаку.
Езміра розтулила губи, вітер розвівав їй волосся, і він встиг помітити той прекрасний, безрозсудний вогонь у її очах.
— Разом, — прошепотіла вона.
— Разом, — повторив він.
Дрейвін відірвав погляд від неї, коли його голос пролунав над хаосом.
— На мій сигнал!
Екіпаж згуртувався, стоячи пліч-о-пліч на межі життя і смерті.
Дрейвін міцніше стиснув її руку й коротко кивнув.
— Зараз! — Щойно це слово злетіло з його вуст, він випустив потік вогню на нападників.
У той самий момент весь екіпаж стрибнув як один, вигукуючи бойові крики в повітря, коли вони стрімголов падали до ревучого моря внизу.