Страница 121 из 201
Глава 54
РОЗДІЛ 43
ДРЕЙВІН
Дрейвін стояв непорушно посеред тронної зали, кожен м'яз його тіла був напружений. Він змушував себе тримати щелепу стиснутою, а вираз обличчя — нейтральним, поки королі розмовляли за кілька кроків від нього. Але його розум був далеко не спокійним.
Куди, в біса, вони її повели?
Це питання не давало йому спокою, лунаючи голосніше за голоси навколо, голосніше за тихе потріскування смолоскипів у свічниках. Він встиг лише мигцем побачити, як її тягли геть — розмиту пляму закривавленого одягу та зухвалих очей, — перш ніж двері зачинилися і вона зникла. Цей образ безперервно повторювався в його голові, підсилюючи вогонь, що роздирав йому груди.
Він злегка поворухнувся, оглядаючи кімнату непомітними поглядами. Вартові тепер стояли вздовж стін, нерухомі й насторожені, руки притиснуті до руків’я мечів. Король Керіт спостерігав за ним з виразом обличчя, що коливався між підозрою та цікавістю. Атлас склав руки, а на його зап’ястях слабко пульсували тіні, ніби живлячись його власним гнівом — ймовірно, гадаючи, як і чому Дрейвін опинився тут.
Потім у склепінчастій залі слабко пролунали крики, спочатку віддалені, але дедалі гучніші. За ним долинув дзвін металу об метал; наростаючий хор хаосу прокотився тронною залою, долинаючи з-за дверей, що були всього за кілька кроків від них. Усі троє миттю повернули голови в бік звуку, і кожен нерв у тілі Дрейвіна напружився.
Вираз обличчя короля Керіта спотворився в гримасі, а його погляд метався між Дрейвіном і Атласом.
— Невже я відчуваю зраду біля власних воріт?
Двоє вартових, що стояли біля дверей, неспокійно поворухнулися, поклавши руки на зброю, чекаючи на накази.
Тіні Атласа погустішали біля його ніг, розтікаючись, наче темна хмара, а його очі впилися в Дрейвіна.
— Що, в біса, там відбувається, Дреє? — запитав він тихим, звинувачувальним голосом. Його сірі очі впивалися в нього так, ніби він міг вирвати правду прямо з його душі.
Він що, серйозно?
Він грав за його правилами, а щойно з’явилися ознаки суперечки, його власний брат обернувся проти нього.
Дрейвін зробив крок уперед, стискаючи кулаки, а в повітрі ледь відчутно закрутилося тепло.
— Як я вже сказав, — холодно промовив він. — Я був у доках.
— Ти очікуєш, що я в це повірю? — гримнув Керіт. — Хочеш, щоб я повірив, ніби Елоувінн зникла, а ви, два чудовиська, приходите до мого дому з брехнею про якусь небезпечну жінку, яку самі ж притягли до моїх ніг у кайданах? Єдина небезпека, яку я тут бачу, — це ви двоє.
Пролунав ще один гуркіт, за яким послідували крики, сповнені жаху.
Керіт зробив крок назад, його очі почали світитися.
— Це все якась клята
хитрість
.
— Ви справді думаєте, що я став би штурмувати ваш замок власними людьми, поки сам стою у вашій тронній залі? — огризнувся Атлас.
Ельфійський король стиснув щелепи, але на мить у його погляді промайнув сумнів. Проте напруга зростала, і здавалося, що одна іскра може запалити всю кімнату.
У руці Дрейвіна спалахнула вогняна куля, коли він вирішив стати тією клятою іскрою.
Двері тронної зали вибухнули всередину з оглушливим гуркотом, залізні завіси пронизливо заверещали, а деревина розлетілося на друзки, що врізалися в стіни.
Серце Дрейвіна завмерло в грудях, коли він побачив, хто саме заповнює тронний зал Сумнею. Воїни Мейрінісу увірвалися крізь отвір, їхні списи та лускаті обладунки виблискували у місячному світлі, що пробивалося крізь скло стелі.
Усі в залі обернулися до нападників. Вартові як Сумнею, так і Лефайріну увірвалися разом із ними, несамовито розмахуючи мечами на істот із глибин. Ельфійський король застиг, а потім тіні Атласа вибухнули навколо нього, наче живий дим. Навіть Дрейвін затамував подих, коли його рука потягнулася до меча.
— Я ж казав вам, що це не ми! — гримнув Атлас на Керіта.
— Це Мейрініс, — прошепотів Дрейвін.
Серед зібраних королів та їхніх вартових прокотилася хвиля здивування. Дрейвін
ніколи
б не очікував такого. Принаймні, не тут. І, ймовірно, він був єдиною людиною, яка знала, чому вони тут.
Езміра
. Його погляд ковзнув до дверей, крізь які її щойно відвели.
І тоді серед воїнів, що продовжували вливатися до зали, з'явився Азеріан, піднявши свій величезний спис в бік Дрейвіна.
— Я знав, що нам слід було вбити тебе того дня під водою. — Його обличчя випромінювало лють. — У тебе є те, що належить нам. І ми прийшли забрати її.
Дрейвіна охопила гаряча лють. Він зробив крок уперед, а потім ще один. Не встигнувши й оком моргнути, він кинувся на Азеріана, витягнувши меч. Полум'я побігло вздовж леза.
— Тільки через мій труп.
Азеріан посміхнувся.
— Це можна влаштувати.
Коли їхня зброя зіткнулася, удар прокотився по кімнаті потужною хвилею.
Дрейвін ударив знову, лезо меча описувало дуги пекучого світла. Кожен удар зустрічав точний контрудар, спис ловив і відбивав удари. Спека випалювала мармур під ними, залишаючи чорні смуги скрізь, де він ступав.
— Ти думаєш, зможеш сховати її від нас? — прогарчав Азеріан, відкидаючи Дрейвіна назад потужним ударом.
— Я краще помру, ніж дозволю тобі забрати її, — процідив він крізь зуби, висунувши вперед палаюче лезо, яке рознесло хвилю спеки по всій кімнаті.
— Ще раз, Феніксе, попроси — і ти отримаєш, — Азеріан відповів власною жорстокою атакою.
У кожному куточку тронної зали вибухнув хаос. Воїни Мейрініса кричали, коли тіні виривалися з Атласа, пронизуючи й затягуючи солдатів у калюжі темряви, що поглинали їх цілком. Його очі палали, наче тліюче вугілля, коли кожен рух його руки посилав пагони чорної енергії, щоб ламати шиї або виривати зброю.
На протилежному боці Керіт стояв із піднятими руками, пальці згиналися, наче кігті, коли він захоплював розуми їхніх нападників. Один за одним морські воїни завмирали, тримаючись за голови, з очима, розширеними від жаху. Дрейвін міг лише припустити, що король ельфів розривав їхні розуми. Посмішка Керіта була холодною, вени на його скронях випиналися від напруги магії, коли він кидав її на численних солдатів.
Посеред цього божевілля спис Азеріана обертався, зіткнувшись із мечем Дрейвіна з дощем іскор. Кожен удар був випробуванням їхньої сили та волі, даючи зрозуміти, що жоден з них не збирався відпускати Езміру.