Страница 113 из 201
Дрейвін відчайдушно намагався заспокоїти нерви, коли напруга зростала. Він не ворушився й не моргав. Просто стояв там, грізно дивлячись на вартових.
Нарешті ворота зі скрипом відчинилися.
— Гаразд, — пробурмотів один із них, відступаючи вбік. — Але твої люди мають триматися поруч. Ніяких прогулянок.
— Навіть не мрію про це, — спокійно відповів Дрейвін, хоча його погляд мигцем збігся на шпилі над головою. Він проковтнув клубок, що утворився в горлі, ігноруючи прискорене серцебиття.
Де ти, Дике Полум’я?
— Я проведу вас до тронної зали короля Еверхарта, щоб ви могли зустрітися зі своїм королем, — закінчив вартовий.
Переступивши межу мурів, Дрейвін кинув швидкий погляд у бік лісу. Високо серед гілок сяяли двоє круглих золотих очей. Він знав, що всі спостерігають за ними, а Джак зараз прислухається, шукаючи можливий шлях всередину.
Дрейвін ніколи не ступав у ельфійський замок, але в ту мить, коли він пройшов під його склепінчастими арками, він зрозумів, чому пісні намагалися, але не змогли передати його красу.
Місячне світло проникало крізь кришталеві вікна високо вгорі і було єдиним джерелом світла, огортаючи все сріблястим блиском. Лози обвивали поліровані мармурові колони, тягнучись до неймовірно високих стель, а їхні квіти ніби світилися. Зали палацу були тихими й спокійними, а тиша здавалася неймовірно гучною, ніби сама фортеця спостерігала за ним і слухала.
Це ще більше нервувало його.
Кожен його крок лунав надто голосно в його вухах, тоді як Сем і Томмі залишалися тихими й пильними. Коли вони увійшли, до них приєдналося ще кілька вартових, які утворили навколо них вільне півколо, поки вони йшли. Він не дав їм жодного приводу затримати його, але вони все одно дивилися на нього, наче на зброю, яку ще не витягнули.
Можливо, саме нею я і є.
Його очі сканували кожен сантиметр шляху, а розум працював неймовірно швидко.
Більшість вікон були завузькими, щоб втекти. Кілька службових дверей залишилися без охорони, але куди вони вели? Чим далі вони йшли, тим сильніше стискався вузол у його грудях. І кожен крок наближав його не лише до власної позолоченої брехні, а й до неї.
Попереду виринула тронна зала з високими дверима зі срібного дерева, прикрашеними різьбленими виткими лозами. До них підійшли двоє вартових.
— Ніхто не входить, — гримнув один із них, коли всі зупинилися перед ними. — За наказом обох королів.
Протягом напруженої миті ніхто не рухався. Дрейвін стиснув щелепи й серйозно замислився над тим, щоб перетворити всіх у залі на попіл і самому вирватися крізь ці кляті двері.
— Це принц Дрейвін Роу, — оголосив один із вартових, зробивши крок уперед. — Нащадок покійного короля Лефайріну, брат і радник новокоронованого короля, народженого з тіні.
Вартовий знову оглянув його, тепер повільніше й виваженіше.
— То скажіть мені… ви тут як радник вашого короля чи як його
Фенікс
?
— Це повністю залежить від вас і від того, чи вирішите ви ускладнити ситуацію.
Усі завмерли, його погроза висіла між ними.
— Накази чіткі. Навіть королівська кров не може увійти без виклику. — Вартовий зробив ще один крок у його бік. — І якщо ти насмілишся ще комусь погрожувати в цьому палаці, твої кошмари більше ніколи тебе не покинуть.
Шкода, що цей дурень не знав, що Дрейвін уже кілька тижнів живе у своєму найгіршому кошмарі.
— Мені не завадять побачитися з моїм братом і королем, — сказав він тихим і холодним голосом. — Ні сталь, ні магія, і, звичайно, ні
ти
.
— Капітане, — попередив Сем.
Дрейвін зціпив щелепи, поглянувши на нього через плече.
— Я прибув як радник, — почав він, повільно повертаючи погляд на чоловіків, що охороняли двері, — але якщо вони хочуть, щоб я пішов як
Фенікс
, то хто я такий, щоб їм відмовляти? Вони відокремлюють мене від мого короля. Вибір залишається за ними.
Він вклав усю свою роздратованість у ці слова, які зависли в повітрі.
— Ти зіткнешся з гнівом свого короля, — сказав один із чоловіків.
Дрейвін посміхнувся.
— Я ризикну.
Вартові завагалися. Між ними промайнула тінь занепокоєння, а невпевненість зробила їхні губи ще більш напруженими. Один із них озирнувся на вартових, які супроводжували Дрейвіна, ніби чекаючи, що ті його осмикнуть або заперечать. Але ніхто не ворухнувся й не промовив ані слова.
Потім повільно, з очевидною неохотою, вартові повернулися і дозволили дверям скрипнути, відкриваючись.
Пульс Дрейвіна гучно стукав у вухах. Як відреагує Атлас, коли його побачить? Адже вони перебували в чужому королівстві, і він не матиме права голосу щодо покарання. Якщо ельфи дізнаються, що він увійшов під хибним приводом, вони можуть утримати його як в’язня.
У мить, коли двері розсунулися і Дрейвін увійшов до тронної зали, атмосфера змінилася. Розмови припинилися, голови обернулися, і в залі запанувала моторошна тиша. Усі погляди кинулися на нього та двох чоловіків за його спиною.
Раптова увага тиснула на нього, наче лещата, але він ледь це відчував. Усі думки випарувалися з його голови, бо прямо попереду, у дальньому кінці тронної зали, була Езміра.
І її
тягли
геть.
Двоє вартових тримали її за руки. Її босі, закривавлені ноги залишали сліди на мармурі, поки її тягнули за собою. Волосся було розпатлане, одяг порваний, а зап’ястя скуті кайданами, які, як він міг лише припустити, були з велсініту. Вона підняла погляд, коли він увійшов, і її очі розширилися, коли зустрілися з його. Її рот відкрився, а на обличчі промайнула збентеженість, ніби вона не могла зрозуміти, чи він справжній, чи ні.
А потім вартові потягли її крізь найдальшу арку, з поля зору.
Зникла
. Езміра була там і, чорт забирай, зникла, перш ніж він встиг ворухнутися.
Дрейвін завмер, серце так сильно билося об ребра, що йому перехопило подих. Шлунок бурхливо скрутило, зір звузився. Він змусив руки залишитися вздовж тіла, хоча вони так і прагнули спалахнути полум’ям, і йому знадобилися всі сили, щоб не кинутися через кімнату.
Він стиснув щелепи. Його обличчя — він навіть не знав, який вираз на ньому був. Лють? Жах? Шок? Він молився, щоб воно було байдужим, залишаючись нейтральним і стриманим, як Фенікс.
Хоча знав, що це не так.
— …Дрейвіне?
Слово прозвучало тихо, навіть з недовірою.