Страница 112 из 201
Глава 51
РОЗДІЛ 40
ДРЕЙВІН
Екіпаж помітив кораблі Лефайріну, коли сонце вже почало опускатися за обрій. Їхні стрункі силуети стояли на якорі в гавані Сумнею. Прапори його брата безвольно звисали в нерухомому повітрі, а бордові й золоті кольори вловлювали останні промені дня, мов леза, нагострені до блиску.
Вони припливли раніше, ніж сподівався Дрейвін, але він все одно не знав, чи достатньо буде цього.
Хоча вони були на кораблі з позначкою Лефайріну, він не хотів ризикувати бути спійманим. Тому «Валор» обігнув великий мис, сховавшись від сторонніх очей.
Екіпаж скупчився біля поручнів, їхні обличчя були напруженими від очікування та невпевненості, поки вони чекали на його наказ. Вони мало розмовляли з того часу, як побачили флот Лефайріну, і тепер їхня тиша була гучнішою за будь-які слова.
Дехто обмінювався невпевненими поглядами, але ніхто не наважувався висловити свої сумніви вголос. Рен міцніше стиснув кинджал, прив’язаний до пояса, а його погляд метався від віддаленої гавані до капітана. Рівен провів рукою по обличчю, ніби сподіваючись прокинутися від сну.
— Боги, останнього разу, коли ми зіткнулися з одним-єдиним ельфом, ми всі опинилися в кайданах, — обережно сказав Рен. — А тепер ми збираємося вдертися до королівства, повного цих створінь.
— Це заради Езмі. Ми мусимо це зробити, — сказав Джак, дивлячись на берег.
— Ти думаєш, вона ще жива? — зітхнув Рівен.
— Так, — промовив Дрейвін, стиснувши зуби.
Вона має бути живою
. Інакше навіщо б Атлас тут був?
Джак з цікавістю подивився на нього, а потім звернувся до ельфа.
— Ріве, заткнися, доки хтось із нас не виштовхнув тебе за борт.
Дрейвін зробив крок уперед.
— Діємо тихо. Не попадаємося. І не зупиняємося, доки не опинимося за тими стінами.
Він підняв руку й вказав на найвищий шпиль замку, що визирав з-поміж дерев Сумнею.
— Киньте якір, — пробурмотів він, відчуваючи вузол у шлунку. — Тут.
Семвелл кліпнув очима.
— Ми щонайменше за милю від берега.
— Саме так, — сказав Дрейвін. — Ми не будемо заходити через кляті головні ворота, Семе.
Їм не подобалося кидати якір тут, так близько і водночас так далеко від місця призначення. Дрейвін знав, що для піратів це місце здавалося надто відкритим і вразливим. А його власні люди ніколи не опинялися по цей бік закону, не перебуваючи під захистом корони Лефайріну.
Тепер вони
всі
були розшукуваними втікачами, і їм доведеться прокрадатися до королівства, яке вже перебувало під суворою охороною, намагаючись зробити неможливе.
Та вони прямували до тихого закутка узбережжя. Він заріс морською травою й потемнілими від часу скелями — місця, яке, здавалося, давно забули патрулі, тоді як за вигином стрімчаків височіла столиця.
Усі приготували зброю й спустили на воду шлюпки. Кожен з них щільно натягнув плащ, наполовину прикривши обличчя від вітру.
Томмі провів рукою по краю човна і пробурмотів:
— Таке відчуття, ніби ми веслуємо на похорони.
— Так, — втрутився Рівен. — Наші.
Джак схрестив руки, стиснувши губи в тонку лінію, але ніхто не заперечував.
Бо, правду кажучи, саме так це й відчувалося. Але Дрейвін був рішучим і готовим зробити все, що потрібно, аби витягнути Езміру звідти.
Навіть якщо це означало віддати себе замість неї.
— Гаразд, ви всі знаєте план. Якщо те, що сказав чоловік в Якірній Пристані, правда, то, здається, мене не назвали зрадником корони. А це означає, що я, можливо, зможу дістатися до Атласа, перш ніж він зробить якусь дурницю.
Дрейвін ковтнув слину.
— Сем і Томмі підуть зі мною як мої відомі соратники, а решта з вас повинні знайти інше місце або чекати на нас у лісі. Ми не можемо ризикувати, що нас усіх захоплять, якщо щось піде не так, — продовжив він. — Хто б із нас не знайшов Езміру, вона — наш головний пріоритет. Спершу витягуємо її, а вже потім займаємося всім іншим. Усім зрозуміло?
— Ага, — майже всі відповіли хором.
Сем прочистив горло.
— Так, капітане.
Його погляд знову піднявся до шпилів, що здіймалися в темніюче небо. Він відчував тягар усього цього — той болісний тиск у грудях, що завжди повертав його до неї. Вона була десь за тими стінами, ймовірно, прикута ланцюгами й самотня.
Доки вони допливали до кам’янистого берега, небо майже повністю потемніло.
Дрейвін поглянув на інших, а потім знову на палац.
— Ходімо.
Ельфійський замок височів попереду, наче відполіроване лезо, — срібні вежі та фіолетові прапори, що майоріли високо на нічному вітрі. З лісу, що тягнувся трохи далі за зовнішнім краєм замку, у підліску виднілися тіні, а Джак та інші пірати причаїлися, мовчазні й готові до дії.
Черевики хрустіли по гравію, коли Дрейвін йшов до воріт у супроводі Сема й Томмі. Він тримав плечі високо, не збавляючи кроку, намагаючись виглядати невимушено, наче людина, яка має повне право бути тут.
Як радник.
Чи спрацює це? Якщо ні, їм буде кінець. Але якщо слова того чоловіка були правдою, і Атлас ще не розкрив зраду Дрейвіна королівству, то це буде його єдиний шанс.
Коли вони наблизилися до величного палацу дому Еверхарт, біля воріт з’явилися вартові. На спинах і поясах висіли мечі та коротші клинки, але Дрейвін знав: якщо справа дійде до бою, вони використають зовсім не їх.
Ельфи покладатимуться на свою магію захоплення розуму.
Один із них зробив крок уперед, його голос був різким.
— Назвіть своє ім’я.
Дрейвін зупинився за кілька кроків від чоловіка.
— Не думаю, що це буде потрібно, — сказав він роздратованим тоном.
Він простягнув долоню, і з кінчиків його пальців вирвалося полум’я, мерехтячи в темряві.
Двоє вартових обмінялися обережними поглядами.
— Ми не чекали на вас, — зізнався один із них. — Король Роу прибув кілька годин тому. Де ви були?
Було дивно чути титул
«король Роу»
стосовно свого брата.
Дрейвін опустив руку.
— Закінчував свої справи в доках. Вибачте, що це зайняло більше часу, ніж я планував. Але флот усе одно потребує керівництва, навіть коли його командувач виконує обов'язки радника короля.
Сем і Томмі занепокоєно ворушилися за його спиною. Він відчував це, коли з його вуст продовжували литися брехні.
Вартові повернулися один до одного, шепочучись, явно не знаючи, що з ним робити. Між кожним другим словом вони поглядали на його людей, ніби ті могли виростити ікла.