Страница 110 из 201
— Що це може означати? Чи має це якийсь стосунок до кошмару з твого балу? — запитав Керіт, склавши руки перед собою й пильно дивлячись на Атласа. — Звістка про те, що сталося, очевидно, дійшла до Сумнею та Террани в ту ж мить, коли їхні кораблі пришвартувалися. Схоже, твій король не зміг навіть провести успішну страту.
— У Блеквуда є дочка, і вона
могутня
. Могутніша за будь-яку істоту, з якою я коли-небудь стикався. — Атлас вдихнув повітря носом, підбираючи слова. —
Вона
— причина того, що страта не вдалася і маскарад перетворився на криваву бійню. Їхній екіпаж зумів проникнути в замок.
— І подумати тільки, що ти вважаєш себе гідним моєї дочки. — Керіт не стримав сміху. — Я викликав її додому, знаєш. Елоувінн відмовилася повертатися до Сумнею. Я вимагав, щоб вона повернулася додому, а вона все одно вибрала якогось розпусного принца замість власного королівства.
Від цих слів у Атласа в голові запала тиша.
Елоувінн мала повернутися додому?
Вона знехтувала власним батьком заради нього?
Чорт забирай
,
Айра
, він кохав цю жінку.
— Але це не головне, — прогарчав він. — Моєму братові вдалося схопити доньку Блеквуда в морі, уникнувши сутички з чудовиськом із глибин. А після нападу…
Атлас мусив обережно підбирати наступні слова. Він не хотів, щоб інші королівства дізналися, що його батько незаконно розшукував Мейрініс, і він відмовлявся звинувачувати Дрейвіна, навіть тепер.
— Коли тієї ночі вона не змогла звільнити Блеквуда, через кілька тижнів вона увірвалася до нашого замку й убила мого батька на очах у всього двору. Вона принизила нас і оголосила війну. Ця жінка якимось чином пов'язана з королівством, що затонуло тисячу років тому. І в своїй люті вона підняла його на поверхню, коли Блеквуда не повернули їй. Каліпсо — частина її, а вона й Нейріса мають власні плани щодо Раймеллу.
— Те, про що ти говориш, неможливо! — прогримів Керіт, і його голос луною прокотився залою. Він підняв руку й ткнув пальцем у бік Атласа. — Ти повернеш мені Елоувінн. Ти не одружишся з нею. Вона залишиться принцесою Сумнею.
У вухах Атласа запала пекуча тиша, він стиснув зуби так сильно, що здавалося, вони ось-ось розлетяться.
— Елоувінн не річ, яку можна забрати. Вона сама вирішить, де їй бути, коли ми обоє повернемо її. Але цього ніколи не станеться, якщо ви, в біса, мене не вислухаєте.
Її життя в небезпеці
.
Атлас мав на увазі кожне слово. Якщо Елоувінн більше не бажатиме залишатися в Лефайріні, то він відпустить її, незважаючи на той душевний біль, який, безсумнівно, знищить його. І він не зміг би звинувачувати її, якби вона вирішила повернутися сюди, до Сумнею.
Погляд Керіта пом’якшав, коли він оглянув Атласа з голови до ніг, а його колись напружена постава розслабилася.
— То з чим саме ми маємо справу? Як Мейрініс міг піднятися з глибин? Боги не ступали на землю Раймеллу з того дня, коли…
— З того дня, як королівство затонуло, — закінчив за нього Атлас. Він видихнув повітря через ніздрі. — І його підняла на поверхню дочка Блеквуда, Езміра. Якщо те, що мені про неї розповідали, правда, то вона не просто якесь божественне втілення Каліпсо. Вона — монстр, загорнутий в ілюзію жінки. Тепер Нейріса ховається у своєму королівстві, яке вони підняли, і, якщо вірити звітам, вона нібито ще гірша за Каліпсо.
— Звіти від кого?
Розум Атласа спорожнів, його очі трохи розширилися, коли він придушував наростаючу паніку, не бажаючи розкривати занадто багато.
— Мого брата. Вам відомо, що вже багато років він очолює флот Лефайріну, і саме він першим дізнався, що Мейрініс піднявся з глибин.
Гаразд, не так уже й погано.
Це була лише напівправда. Насправді, невеличка брехня.
— Фенікс? — запитав Керіт.
Атлас стримав рик.
— Так. Дрейвін уже стикався з ними й на власні очі бачив, на що вони здатні.
Він не наважився сказати ні слова про те, що вона зробила з Дрейвіном. Останнє, що йому було потрібно, — це щоб королівства, які й так боялися його брата, подумали, ніби він зрадив їх. Бо попри все, він все ще планував врятувати брата від будь-якої загрози, що на них насувалася. Незалежно від того, чи то бог, чи саме королівство.
— І ти хочеш допомоги Сумнею не тільки для того, щоб повернути Елоувінн, але й щоб позбавити світ цих так званих богинь?
— Каліпсо прийшла з моря, наче буря, зависнувши над гаванню, наче сам суд. А коли вона вийшла на берег, то вбивала без вагань. Вартових. Шляхтичів.
Мого батька
. Усе заради помсти за нікчемного чоловіка.
Очі Керіта спалахнули під зморщеними бровами.
— Для неї це
особиста
справа, — продовжив Атлас. — Вона вважає, що світ винен їй за те, що вона втратила, і не зупиниться ні перед чим, поки цього не досягне.
— Каліпсо створила глибини. Чому її повинна хвилювати доля чоловіка, який заволодів ними, якщо всі вважали, що вона загинула разом зі своїм королівством?
Атлас підійшов ближче, піднявши підборіддя.
— А чому б нам не запитати про це в неї самої?
Керіт відкинув голову назад, коли Атлас озирнувся через плече й різко свиснув. Єдиний солдат Лефайріну, що залишився в кімнаті, ледь помітно кивнув, перш ніж вислизнути за двері.
Атлас обернувся і зробив крок назад, щоб стати поруч із Керітом. За мить у коридорі пролунали кроки, і величні двері зі скрипом відчинилися, коли з’явилися Варіс і ще двоє солдатів, тягнучи між собою Езміру.
Вона була наполовину млявою, злегка борсалася, її босі ноги волочилися по кам’яній підлозі. Її довге волосся було сплутаним і все ще злиплим, а вона залишалася скутою й з кляпом у роті. Її погляд палав чистою ненавистю, коли вона бурхливо виривалася з рук своїх викрадачів.
Вартові на мить похитнулися, коли вона викрутилася в їхніх руках, гарчачи крізь кляп, поки вони тягнули її вперед.
Керіт не рухався. Він просто спостерігав з королівською нерухомістю, склавши пальці перед губами, коли богиню змусили стати на коліна посеред зали перед не одним, а двома королями.
— Тобі слід було почати з того, що вона у твоїх руках. — Низький, злісний сміх пролунав від Керіта. Він нахилив голову набік. — То ти — причина всього цього безладу? Мені ти не здаєшся дуже могутньою.
Езміра лише люто дивилася на нього, а пасма волосся спадали на крижані очі, немов завіса люті.
Керіт простягнув руку, націлившись на її кляп.
— Обережно, — спокійно сказав Атлас. — Вона кусається.